Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хочеш побачити одну річ, що хвилює майже так само, як картина Рембрандта? — питає Георг.

— Ну що ж, показуй!

Георг розгортає хусточку, і на стіл, брязнувши, щось падає. Я не відразу пізнаю, що то. Ми схвильовано дивимося на нього. Це золота монета в двадцять марок. Востаннє я бачив таку ще до війни.

— От були часи! — кажу я. — Панували мир і безпека, за образу його величності ще садовили до в’язниці, «Сталевого шолома» ніхто й не знав, наші матері носили корсети й блузки з високими комірцями на китовім вусі, банк ретельно сплачував відсотки, марка була недоторканна, як сам господь бог, чотири рази на рік люди собі спокійно стригли купони державних позик, а їхню вартість сплачували золотом. Дай я поцілую тебе, о блискучий символе минулих літі

Я зважую на долоні золоту монету. На ній зображено Вільгельма Другого, що тепер у Голландії пиляє дрова й відпускає собі еспаньйолку. На монеті він ще з хвацько підкрученими вусами, які тоді називалися «Мету досягнуто». І Я справді досягнуто.

— Звідки вона в тебе? — питаю я.

— Від однієї вдови, що отримала в спадок цілу скриньку таких монет.

— Господи милосердний! Скільки ж така монета тепер коштує?

— Чотири мільярди паперових марок. Невеличкий будинок або десяток розкішних жінок. Цілий тиждень у «Червоному млині». Восьмимісячна пенсія інваліда війни.

— Годі…

Входить Генріх Кроль у смугастих штанях з велосипедними защіпками.

— Це, певне, звеселить вашу вірнопідданську душу, — кажу я і підкидаю в повітря золоту монету.

Генріх підхоплює її і дивиться на неї вологими очима.

— Його величність… — схвильовано мурмоче він. — Які були часи! Ми мали власну армію!

— Для кого добрі, а для кого й погані,— зауважую я.

Генріх кидає на мене обурений погляд.

— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж тепер?

— Можливо!

— Не можливо, а безперечно! У нас був лад, тверда валюта, не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви і з цим не згодні?

— Цілком згоден,