Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Не скигли, — кажу я, щоб відчепитися від нього. — Ти, мабуть, із тих митців, що рано закінчують свій творчий шлях. А Клейст, Бюргер, Рембо, Бюхнер належать до найкращих світил на поетичному небі. Тож немає тобі чого так побиватися.

— Але ж вони й померли рано І

— Померти й ти зможеш, якщо захочеш. Та й Рембо ще довго жив після того, як перестав писати. Шукав пригод в Абіссінії. Може, й ти пішов би його слідом, га?

Отто дивиться на мене, як сарна, що їй перебили ногу. Потім знов переводить погляд на товсті стегна й пишні груди гіпсових валькірій.

— Слухай, — нетерпляче кажу я. — То напиши цикл «Спокуса святого Антонія». Тут у тебе буде все: і пристрасть, і зречення, і ще ціла купа всіляких тем.

Обличчя в Отто оживає. Потім відразу ж стає зосереджене, настільки воно може бути зосереджене в такого астрального барана з претензіями на хтивість. Мабуть, німецька література поки що врятована, бо Отто на очах втрачає до мене цікавість. Він байдуже киває мені головою і чимдуж кидається додому — до свого рідного письмового столу. Я заздрісно дивлюся йому вслід.

— А коли людина стає дорослою?

Ліза на мить задумується.

— Тоді, коли починає думати більше про себе, ніж про інших, — хрипить вона і з гуркотом зачиняє вікно.

Я кидаю на вулицю ще один сніп акордів, цього разу зменшених септим. Але мені від цього не легшає. Я стуляю пельку піаніно і знову спускаюся сходами вниз. У Вільке ще світиться. Я видряпуюсь до нього.

— Ну, як скінчилася справа з близнятами? — питаю я.

— Якнайкраще. Мати перемогла. Близнят буде поховано в одній труні. Правда, на міському кладовищі, а не на католицькому. Смішно, але мати спершу купила місце на католицькому, мала б же знати, що з того нічого не вийде, коли один близнюк лютеранин. Тепер у неї те перше місце зайве.

— Те, що на католицькому кладовищі?

— Еге ж. Чудове місце, сухе, піщане, на невеличкому пагорку, — хай радіє, що має його.

— Навіщо воно їй? Для себе й для чоловіка? Але ж тепер вона й сама захоче лежати, коли помре, на міському кладовищі, біля своїх дітей.

— Та ні, це вкладення капіталу, — нетерпляче пояснює Вільке. Моя тупість дратує його. — Місце на кладовищі в наші часи — чудове вкладення капіталу, це кожен розуміє. Вона вже тепер могла б заробити кілька мільйонів, якби захотіла продати його. Реальні цінності дорожчають божевільнії лкі темпами.

— Справді. Я й забув про це. А чому ви й досі в майстерні?

Вільке показує на труну.

— Та роблю он домовину для Вернера, банкіра. Крововилив у мозок. їм грошей не шкода — справжнє срібло, найкраще дерево, натуральний шовк, доплата за нічну роботу. Поможете мені трохи? Курта Баха немає вдома. А за те завтра вранці продасте для нього пам'ятник. Ніхто ще нічого не знає: Вернер помер після закінчення робочого дня.

— Сьогодні не можу. Страшенно стомився. А ви десь перед дванадцятою годиною підіть у «Червоний млин», посидьте там до першої, а потім працюватимете до ранку. От проблему відьомської пори буде й розв'язано.