Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Бамбус червоніє.

— Хіба не однаково?

— Навіщо ж ти завів про це мову? — кажу я. — Ніби ти єдиний спізнав таке. Багато чоловіків на світі сплять із жінками.

— Ти не розумієш мене. Справа в наслідках.

— У наслідках? Я певен, що Залізна Кобила не хвора. Люди зразу уявляють собі бозна-що, особливо спочатку.

Отто болісно кривиться.

— Та я не про те! Ти ж розумієш, чому я пішов туди. В мене з обома циклами все було добре, а надто з «Жінкою в багряному», але я думав, що мені треба ще більшого натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село. Тому й пішов ще раз на Банштрасе. Цього разу все було як слід. І уяви собі, відтоді мене як зурочили! Не можу писатиі Ні рядка! Наче хтось замовив! А я ж сподівався, що буде навпаки!

Я сміюся, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.

— Така доля митців, хай їй біс!

— Добре тобі сміятися, — схвильовано каже Бамбус. — А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке лихо! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!

— Це прокляття кожного, задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, мабуть, знає, про що йдеться. — Потім уже нічого не лишається. Голодний мріє про їжу, а для ситого вона огидна.

— Він знов зголодніє, і мрії повернуться, — кажу я.

— У тебе повернуться, а в Отто ні,— мовить Гунгерман, дуже задоволений. — Ти поверхова, нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс на інший. Не смійся, йому як поетові, мабуть, кінець. Це, так би мовити, похорон у домі терпимості.

— Я спустошений, — безнадійно каже Отто. — Спустошений як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!

— Напиши про це, — раджу я.

— Непогана думка! — Гунгерман дістає нотатника. — Між іншим, вона вже в мене була. Та й тема ця не для Отто. В нього стиль не досить суворий.

— Він може втілити її в елегію або в ламентацію. Космічна скорбота, зірки падають, мов золоті сльози, сам бог схлипує, бо це ж він так безглуздо створив світ, осінній вітер, ніби арфа, награє реквієм…

— Який збіг думок, — каже Гунгерман і швидко пише.—

Саме це і майже такими словами я говорив тиждень тому. Моя дружина може посвідчити.

Отто нашорошує вуха.