Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.

Ізабелла сміється.

— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, наче самшитом. Крім того, ти зчиняєш такий галас — тому й не чуєш нічого.

— Я зчиняю галас? Як це?

— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний галас, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший галас, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж такі крикливі.

— Що ж у мені галасує?

— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…

— Марнославство? Я не марнославний.

— Звичайно, марнославний.

— Анітрохи, — заперечую я, хоч знаю, що кажу неправду.

Ізабелла швидко цілує мене.

— Не стомлюй мене, Рудольфеї Завжди ти чіпляєшся до назв. А тебе ж, власне, теж звати не Рудольф, правда? Як же тебе звати?

— Людвіг, — здивовано кажу я. Це вперше вона питає мене про ім'я.

— Ага, Людвіг. Ти ніколи не стомлювався від свого імені?

— Стомлювався. І навіть від самого себе.

Вона киває головою, ніби це найзвичайніша річ у світі.

— То зміни його. Чому ти не хочеш бути Рудольфом? Або кимось іншим. Поїдь звідси в якусь іншу країну. Кожне ім’я — інша країна.

— Мене назвали Людвігом. Як я можу змінити ім’я? Всі ж знають, що я Людвіг.

Ізабелла, мабуть, не слухає мене.

— Я теж скоро поїду звідси, — каже вона. — Я відчуваю це. Я стомлена і змучена своєю втомою. Все вже стає якимось порожнім, сповненим прощання, туги й очікування.