Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Сильного снодійного, — кажу я.

— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? В Китаї?

— Як я міг бути в Китаї?

— А я був, — каже Верніке. — До війни. Саме коли там була повідь і голод.

— Так, — кажу я. — Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев’єви Терговен? У першу чергу?

— У першу чергу. І заспокою її.— Верніке сміється. — А натомість трохи потурбую її матір.

— Чого тобі треба, Отто? — питаю я. — Сьогодні я не маю настрою сперечатися про розмір од! Іди до Едуарда!

Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабеллу, але раптом усе тут стає мені огидним. Кому потрібна ця гра в рими? Світ сходить страхом і кров’ю. Це страшенно банальний висновок, я знаю, та, крім того, й хибний, проте я вже стомився без кінця ловити себе на драматизованих банальностях.

— Ну, що таке? — питаю я.

Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлася сколотин.

— Я був там, — докірливо каже він. — Ще раз. Спершу ви туди женете людину, а потім не хочете й чути ні про щоі

— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?

— На Банштрасе. В борделі.

— Ну то й що? — питаю я неуважно. — Ми були там усі й заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам’ятник тобі за це поставити?

— Я був там ще раз, — каже Отто. — Сам. Та вислухай же нарешті мене!

— Коли?

— Після вечора в «Червоному млині».

— Ну і як? — байдуже питаю я. — Ти знов відступив перед фактами життя?

— Ні,— каже Отто, — цього разу не відступив.

— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?