Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Та ще й боїшся, що, може, заразився, — каже він. — Через скільки це можна помітити?

— Коли трипер, то через три дні, а коли люес, то через місяць, — швидко відповідає зразковий чоловік Гунгерман.

— Нічим ти не заразився, — кажу я. — Сонети не заразиш люесом. Але ти можеш використати свій настрій. Спрямуй кермо у протилежний бік! Коли не можеш оспівувати кохання — ганьби його! Замість гімну жінці в багряному й пурпуровому напиши саркастичну скаргу. З зірок капав гній, Йов — мабуть, перший сифілітик — лежить весь у виразках на уламках всесвіту, кохання — дволикий Янус: з одного боку на обличчі солодка усмішка, а з другого — роз'їдений хворобою ніс…

Я бачу, що Гунгерман знову записує.

— Ти це теж говорив дружині тиждень тому? — питаю я.

Він, сяючи, киває головою.

— То навіщо ж ти записуєш?

— Бо знов забуду. Я часто забуваю раптові думки.

— Добре вам глузувати, — ображено каже Бамбус. — Але я не можу писати щось проти чогось. У мене хист до гімнів.

— Напиши гімн проти кохання.

— У гімнах можна тільки щось оспівувати, — повчає мене Отто, — а не розвінчувати.

— Тоді пиши гімн про доброчесність, чистоту аскетичного життя й самотність, про заглиблення у найближче й найдальше з усього, що тільки є на світі,— у своє «я».

Отто якусь мить слухає, задерши голову, наче мисливський собака.

— Я вже пробував, — сумно каже він. — Це також не в моєму стилі.

— Хай йому чорт, твоєму стилеві! Надто вже ти вередливий!

Я підводжуся й виходжу до сусідньої кімнати. Там сидить Валентин Буш.

— Ходімо вип’ємо пляшку «Йоганнісбергера», — каже він. — Хай Едуард посердиться.

— Сьогодні я не хочу нікого сердити, — відповідаю я і йду далі.

Я виходжу надвір. Там уже стоїть Отто Бамбус і жалібно дивиться на гіпсових валькірій, що оздоблюють вхід до «Валгалли».

— Отака халепа… — править він своєї.