Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— От були часи, — мрійливо каже він.

— І для вас також, — зауважує Георг. — Чим же вони для вас були гарні?

— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п’ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких монет, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.

Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знов стає старший на десять років.

Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх надає своєму ситому обличчю загрозливого виразу й вигукує:

— Шо покотяться голови!

— Що він сказав? — здивовано питаю я Георга. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два родичі з двох ворожих таборів побраталися?

Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.

— Можливо, — каже він. — Але якщо так, то це вже небезпечно. І знаєш, що найгірше? Вісімнадцятого року Генріх був завзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його засуджувати війну, і вона знов стала для нього веселою пригодою. — Георг ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж гидко, як подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Правду про війну могли б сказати лише мертві: тільки вони пережили її до кінця.

Він дивиться на мене.

— Пережили? — перепитую я. — Перемерли!

— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам’ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він надягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.

— Ізабелло! — здивовано вигукую я.

Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще кіколи не здавалася мені такою вродливою, як тепер, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.

Після обіду випав дощ, і сад виблискує росою та сонцем. Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабелла одягнена у вечірню сукню з дуже м’якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певне, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад із надгробками, будівлі й прибуток за п’ять наступних років. Вона ще ніколи не надягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спершу золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Але браслет так не зворушує мене, як монета.

— Ти чуєш їх? — питає Ізабелла. — Вони напилися, досхочу напилися й тепер глухо, задоволено гудуть, як мільйони бджіл.

— Хто?

— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?

— А вони можуть кричати?

— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?