Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— З мене вистачить і цих.

Я згадую ті створіння, що тижнями стоять скорчені, задерев’янілі по кутках, або невпинно бігають попід стінами, перелазять через ліжка, або з побілілими очима кричать і хриплять у гамівних сорочках. Над ними гримлять нечутні громи хаосу, їх за нутрощі, за статеві органи, за хребет хапає знизу черв’як, пазур, луска, драглисте, безноге, ковзке прабуття, існування плазуна, якого ще не осяяла думка, життя падла — хапає, щоб стягти їх назад, у сірий розпад початку, до вкритих лускою тіл та безокого поглинання, і вони з вереском, ніби налякані мавпи, рятуються на останніх голих гілках свого мозку, стиснуті зміїними кільцями, що сягають дедалі вище, кричать з найтяжчого, сліпого страху, не зі страху розуму, а гірше — зі страху клітки перед загибеллю, кричать найбільшим криком з найбільшого страху з усіх, які тільки є, зі смертельного страху не індивідуума, а жил, крові, несвідомих мозкових центрів, що німо керують печінкою, залозами, кровообігом і тим полум’ям, яке палає під черепом.

— Гаразд, — каже Верніке. — То пийте коньяк. Облиште свої екскурси в підсвідомість і хваліть життя.

— Чому? Тому, що все так химерно влаштоване? Тому, що одна жива істота з їдає іншу, а потім саму себе?

— Та тому, що ви живете, наївний пророче. Для проблеми співчуття ви ще занадто молоді й недосвідчені. Коли ж матимете достатній для цього вік, то помітите, що її не існує.

— Я маю деякий досвід.

Верніке махає рукою.

— Не пишайтеся тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лише загального ідіотизму, властивого людській природі. Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік…

— Ну добре, надлюдино, — кажу я. — Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, муки пекла, чистилища чи повільної смерті?

— Право? — каже Верніке з безмежною зневагою. — Наскільки приємніший чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Ще менше, ніж про співчуття!

Він підіймає чарку, посміхається і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на темно-руді та барвисті спинки книжок, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовним і символічним, як тут, нагорі, де ніч — це ще й полярна ніч свідомості.

— Ні те, ні те не передбачене еволюцією світу, — кажу я. — Та я не можу з цим змиритися, і якщо ви вважаєте це ознакою людської неповноцінності, то я б хотів залишитись таким на все життя.

Верніке підводиться, бере з вішалки капелюха, надягає його, потім скидає і розкланюється переді мною. Тоді вішає капелюха і знов сідає до столу.

— Хай живе добро і краса! — вигукує він. — Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер гайда звідси! Мені пора починати вечірній обхід.

— Ви не можете дати Женев’єві Терговен якогось снодійного? — питаю я.

— Можу, але воно її не вилікує.

— Чому ви хоч сьогодні не дасте їй трохи відпочити?

— Я дам їй відпочити. І снодійне дам. — Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.

Я недовірливо дивлюся на нього. Хай йому біс із його дорученнями! Хай йому біс із його коньяком! Хай йому

біс із його сентенціями, які він виголошує, наче сам господь бог!