Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Верніке киває головою.

— Від позавчорашнього дня. Женев'єва ще не бачила її. Навіть із вікна.

— Чому ж вона не могла її побачити?

— Для цього їй треба було б висунутись далеко з вікна і бачити, як у стереотрубу. — Верніке дивиться, як міниться в чарці коньяк. — Але часом такі хворі, як вона, відчувають це. А може, вона й здогадалась. Я наводив її на таку думку.

— Навіщо? — кажу я. — Адже вона тепер хворіша, ніж будь-коли.

— Ні,— заперечує Верніке.

Я відставляю чарку й переводжу погляд на товсті томи в його бібліотеці.

— Вона така нещасна, що боляче дивитися на неї.

— Нещасна, але не хворіша.

— Вам треба було залишити її такою, як вона була влітку. Тоді вона була щаслива, а тепер… її стан жахливий.

— Так, жахливий, — погоджується Верніке. — Ніби все, що вона собі уявляє, відбувається насправді.

— Вона сидить там, немов у катівні.

Верніке киває головою.

— Там, за стінами божевільні, думають, що такого вже не існує. А воно ще існує. Тут, де кожен має свою власну катівню в голові.

— Не тільки тут.

— Не тільки, — відразу погоджується Верніке і ковтає коньяку. — Але тут таких багато. Хочете переконатись? Одягайте халат. Скоро почнеться вечірній обхід.

— Не треба. Я ще пам'ятаю те, що бачив останнього разу.

— То було відділення, де й досі йде війна. А хочете побачити інші?

— Ні. Про них я також пам’ятаю.

— Ви ж бачили тільки деякі з них.