Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Поліцію, газети. Тоді вони будуть боятися, а не ти, Ізабелло.

Вона стискає руки.

— Це ще не все, — каже нарешті вона.

— А що ж іще?

Її обличчя миттю стає впертим і замкнутим. З нього наче хто стер муку й нерішучість. Рот стає маленький, губи тонкі, підборіддя випнуте. Вона тепер нагадує худу, злу стару дівку-пуританку.

— Годі,— каже Ізабелла.

Голос у неї теж змінився.

— Як годі, то й годі. Мені не треба нічого знати.

Я чекаю. Її очі тьмяно поблискують, як мокра черепиця в сутінку. В них ніби скупчилися всі сірі барви вечора. Ізабелла дивиться на мене зневажливо й глузливо.

— А хотів би, еге ж? Але тобі не пощастило, шппгуне!

Мене хтозна-чому охоплює лють, хоч я знаю, що вона

хвора й що зміни в свідомості в неї настають блискавично.

— Хай тобі чорт! — сердито кажу я. — Яке мені діло до всього цього!

Я бачу, що її обличчя знов міняється, але швидко виходжу з кімнати, сповнений незрозумілого хвилювання.

— Ну? — питає Верніке.

— Оце й усе. Навіщо ви послали мене до неї? їй не стало від цього краще. Я не здатен піклуватися про хворих. Ви ж бачите — замість обережно поговорити з нею, я нагримав на неї і втік.

— Це краще, ніж ви думаєте.

Верніке дістає з-за книжок пляшку та дві чарки.

— Коньяк, — каже він, наливаючи чарки. — Хотів би я тільки знати, як вона відчула, що приїхала мати.

— Її мати тут?