Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я кохаю тебе. Все в мені кохає тебе.

— Не дуже. Вони ще й досі тут. Якби ти мене дуже кохав, то повбивав би їх.

Я й далі тримаю її в обіймах і дивлюся поверх її голови в парк, де з видолинків і алей аметистовими хвилями котяться тіні. Думка моя чітко працює, і водночас я почуваю себе так, ніби стою дуже високо на маленькому прискалку над бурхливою прірвою.

— Ти не стерпів би, щоб я жила десь поза тобою, — шепоче Ізабелла.

Я не знаю, що відповісти. Коли вона так каже, мене завжди хвилюють її слова — ніби в них схована якась глибша правда, ніж та, що я можу осягти, ніби вона лежить по той бік речей, де вже немає назв та імен.

— Ти відчуваєш, як стає холодно? — питає вона біля мого плеча. — Вночі все помирає. Серце також. Вони розпилюють його.

— Ніщо не помирає, Ізабелло. Ніколи.

— Помирає. Кам’яне обличчя розпадається на шматки. А вранці знов десь береться. Ох, це не обличчя! Як ми брешемо своїми жалюгідними обличчями. Ти теж брешеш…

— Так, — погоджуюсь я. — Але я не хочу брехати.

— Тобі доводиться терти обличчя, аж поки від нього нічого не залишається. Тільки гладенька шкіра. Більше нічого. Та потім воно знову з’являється. Наростає. Коли б усе спинилося, то не було б і болю. Чому вони хочуть відпиляти мене від усього? Чому вона хоче ввібрати мене назад у себе? Адже я нічого не зрадила?

— Що ж ти могла б зрадити?

— Те, що цвіте. Воно повне багна. Воно тече з каналів.

Ізабелла знову тремтить і тулиться до мене.

— Вони заліпили мені очі. Клеєм. А потім прокололи голками. Та я однаково не можу відвести очей.

— Від чого?

Вона відштовхує мене.

— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу, вони вб’ють мене.

— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б убити тебе й так, навіть іще швидше. Коли б я знав усе, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.

Мої слова начебто переконують Ізабеллу. Вона знов дивиться на мене і зважує їх. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде багато краща, але не можу розмірковувати про таке, коли бачу перед собою це змучене створіння.

— Коли ти мені все поясниш, вони дадуть тобі спокій, —  кажу я. — А якщо не дадуть, то я покличу когось на допомогу.