Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ці можуть.

— Де вони пиляють?

Ізабелла сіпається, ніби їй страшенно боляче. Потім кладе руки на таз.

— Вони хочуть випиляти це місце. Щоб у мене ніколи не було дітей.

— Хто?

— Ті, що надворі. Вона каже, що народила мене. І тепер хоче повернути назад у себе. Пиляє й пиляє. А він міцно тримає мене. — Ізабелла тремтить. — Він… той, що в ній…

— У ній?

Ізабелла стогне.

— Тільки не кажи нікому… Вона хоче вбити мене… Я не повинна знати про це…

Я підходжу до неї, обминаючи крісло з малюнком із бляклих троянд, імітацію щасливого життя, яка в цій порожній кімнаті здається особливо недоречною.

— Про що ти не повинна знати?

— Вона хоче вбити мене. Мені не можна спати. Чому нікого немає коло мене? Все доводиться робити самій. Я так стомилася, — скаржиться вона, беззахисна, як пташка. — Мене пече, і я не можу спати. Я така стомлена. Та хіба може спати людина, коли так пече й немає нікого поруч? І ти теж мене залишив.

— Я не залишав тебе.

— Ти розмовляв із ними. Вони підкупили тебе. Чому ти не тримав мене? Блакитні дерева й срібний дощ. Але ти не хотів. Ніколи не хотів І А міг би врятувати мене.

— Коли? — питаю я і відчуваю, як щось у мені тремтить. Я не хочу, щоб воно тремтіло, та воно тремтить, кімната вже не здається стійкою і надійною, стіни теж ніби тремтять 1 складаються вже не з цегли, цементу й тиньку, а з коливань, сконцентрованих коливань більйонів ниток, що тягнуться від обрію до обрію, а ось тут скупчилися й утворили Чотирикутну в’язницю, сплетену зі страшних мотузок та зашморгів від шибениць, у якій б’ється пучка туги і страху Перед життям.

 Ізабелла знов обертається обличчям до стіни.

— Ох, усе пропало! І так давно — відтоді вже минуло не одне життя.

У вікно раптом заглядає присмерк і завішує його майже невидимим сірим серпанком. Усе надворі залишається таким, як було й досі,— світло, зелень, жовті алеї, дві пальми у великих майолікових горщиках, всіяне хмарами небо, да-декі сірі й червоні дахи в місті за лісом — і водночас усе вже не таке, присмерк відокремив усе те одне від одного, покрив лаком минучості, приготував на вечерю тіням — вовкам ночі, як господиня печеню з оцтом. Тільки Ізабелла ще тут, прикута до останньої смуги світла, але й її та смуга вже втягує в драму вечора, яка ніколи не була драмою і тільки тепер стає нею, бо ми знаємо, що ім’я її — зникнення. Тільки відколи ми знаємо, що мусимо померти, і саме тому, що знаємо це, ідилія обертається в драму, круг — у спис, виникнення — в зникнення, крик — у страх, а втеча — в приреченість.

Я міцно тримаю Ізабеллу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, які нічого не знають одне про одного, а обнялися тому, що не розуміють одне одного і вважають одне одного не за того, ким той є насправді, а проте знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні; і все ж таки це єдине, що, мов веселка, здається містком там, де містка не може бути, — відображення одне в одному двох дзеркал, які безліч разів повторюються, віддаляючись у безмежну порожнечу.

— Чому ти не кохаєш мене? — шепоче Ізабелла.