Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Він не прислав мене, — кажу. — Я прийшов сюди потай. Ніхто не знає, що я тут…

Вона поволі відхиляється від стіни.

— Ти теж мене зрадив.

— Я не зраджував тебе. Я просто не міг дістатися до тебе. Ти ж не виходила.

— Я не могла вийти, — шепоче Ізабелла. — Вони стояли надворі й чекали на мене. Хотіли схопити мене. Вони дізналися, що я тут.

— Хто?

Ізабелла дивиться на мене й не відповідає. Яка ж вона худенька, думаю я. Яка худенька й самітна в цій порожній кімнаті! Вона не має навіть себе самої, свого визначеного «я». Вона — як граната, розірвана на тисячу осколків серед чужої, грізної місцевості, сповненої незбагненного жаху.

— Ніхто не чекає на тебе, — кажу я.

— Чекає.

— Як ти знаєш?

— А голоси? Хіба ти їх не чуєш?

— Ні, не чую.

— Голоси знають усе. Невже ти не чуєш їх?

— То вітер, Ізабелло.

— Хай, — покірно погоджується вона. — Про мене, хай буде вітер. Якби тільки від цього не було так боляче.

— Від чого?

— Від того, що тебе пиляють. Могли б же різати, так було б швидше. А вони пиляють — тупо, повільно, так повільно, що все зростається знов. Тоді вони починають усе спочатку, і так без кінця. Пиляють тіло, а воно зростається, і тому все починається спочатку.

— Хто пиляє?

— Голоси.

— Голоси не можуть пиляти.