Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Як ти міг побачити в темряві, що вона почервоніла? — питає Курт Бах.

— Було місячно.

— При місяці теж не можна побачити, як хтось червоніє.

— Зате можна відчути, — каже Вільке. — Отже, дівчина почервоніла. Вона стояла і тримала сукню так, щоб не торкатися до неї тілом. Сукня була ясного кольору, а криваві плями важко вибавляти, «В мене є йод і пластир, і я вмію мовчати, — мовив я. — Ходімо!» Вона пішла зі мною до майстерні й зовсім не злякалася. — Вільке обертається до мене. — Цим ваш сад і гарний, — захоплено каже він. — Хто здатний любитися серед надгробків, той не боїться й домовини. Отак і вийшло, що після йоду, пластиря і чарки портвейну домовина велетня знадобилася ще для чогось.

— Стала альтанкою кохання? — питаю я, щоб з'ясувати все до кінця.

— Кавалер утішається й мовчить, — відповідає Вільке.

З-за хмари визирає місяць. Білі мармурові пам’ятники на подвір’ї сяють у його світлі, полискують чорні гранітні хрести, а поміж них ми бачимо чотири пари закоханих — дві на мармуровому ложі, а дві на гранітному. Несподівано освітлені, вони на мить завмирають на місці — їм залишається тільки або втекти, або цілком ігнорувати зміну обставин. Утеча не зовсім безпечна: хоч можна миттю опинитися на вулиці, зате є загроза отримати такий нервовий шок, що станеш імпотентом. Я знаю це від одного єфрейтора, якого молодший фельдфебель саперних військ застукав у лісі з куховаркою — той єфрейтор навіки втратив чоловічу снагу, і дружина через два роки розлучилася з ним.

Закохані роблять найрозумніше. Вони озираються, задерши голови, як олені, потім спиняють погляд на єдиному освітленому вікні — нашому, хоч воно вже й до цього було освітлене, і завмирають, наче їх там витесав Курт Бах. Тепер вони — втілення невинності, щонайбільше смішне, як і Бахові скульптури. Зненацька хмара заступає місяць так, що та частина саду поринає в темряву, тільки обеліск іще освітлений. Але хто це там стоїть, що то за блискучий фонтан? То негідник Кнопф знов мочиться, ніби брюссельська статуя, яку знає кожний солдат, що отримував у Бельгії відпустку.

Нічого йому не зробиш, надто далеко. Та й бажання в мене сьогодні такого немає. Навіщо сваритися з Кнопфом за його паскудство, як хатня господиня. Адже я сьогодні після обіду вирішив кинути цю роботу і тому відчуваю тепер потік життя з подвійною силою, відчуваю його скрізь: у запаху стружок, у місячному сяйві, у ході й шарудінні в саду, в чарівному слові «вересень», у своїх руках, що можуть рухатись і брати все, в очах, без яких усі музеї світу були б порожні, в привидах і духах, у всьому минущому, в нестримному бігові землі повз Кассіопею і Плеяди, у мріях про безмежні чужі сади під чужими зірками, про посади у великих невідомих газетах і про рубіни, що тепер у землі зростаються у червоне сяйво, — я відчуваю його, і це не дає мені шпурнути в Кнопфа з його тридцятисекундним фонтаном порожньою пляшкою з-під пива.

Тієї миті на башті починають бити дзигарі. Перша година. Час духів минув, ми знов можемо звертатися до Вільне на «ви» і або пити далі, або пірнути в сон, як у шахту, в якій є і вугілля, і трупи, і білі соляні палаци, і засипані діаманти.

XIX

Вона сидить у своїй кімнаті, в кутку біля вікна.

— Ізабелло, — кажу я.

Вона не відповідає. Її вії тремтять, ніби крильця в метелика, коли його, живого, діти наколюють на голку.

— Ізабелло, я прийшов по тебе.

Вона злякано здригається і тулиться до стіни, напружена, як струна.

— Ти вже не впізнаєш мене? — питаю я.

Вона не рухається. Тільки не зводить із мене очей — насторожених, потемнілих.

— Тебе прислав той, що вдає з себе лікаря, — шепоче Ізабелла.

Це правда. Мене прислав Верніке.