Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Так, — каже Курт. — Кохання.

Знадвору знов чути обережні кроки. Ще одна пара закоханих зникає серед лісу надгробків. Видно тільки, як біліє в темряві сукня дівчини.

— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.

— Тому, що вони тоді вже не спотворені,— відповідає Курт.

Вільке перестає жувати.

— Чим?

— Життям, — каже моніст.

Вільне опускає вуса і жує далі.

— І нащо б я ото базікав у такий час! Невже для вас немає нічого святого?

Курт Бах тихо сміється.

— Бідолахо! Завжди тобі треба за щось триматися.

— А тобі?

— Мені також.

Його очі на сірому, наче виліпленому з глини обличчі блищать, мов скляні. Курт Бах завжди замкнутий, скромний скульптор зі скромними мріями, але часом із нього прориваються прообрази тих мрій, якими вони були двадцять років тому, і тоді він раптом стає фавном із багатою уявою, що спізнився народитись.

На подвір'ї знов чути шурхіт, шепіт і легку ходу.

— Два тижні тому в саду відбулася справжня баталія, — каже Вільке. — Якийсь слюсар забув вийняти з кишені інструмент, і вони так невдало розташувалися, що в найбурхли-вішу мить дама вкололася шилом. Вона зірвалася на ноги, схопила з хреста бронзовий вінок і торохнула ним свого механіка по голові. Хіба ви не чули? — питає він мене.

— Ні.

— Вінок насунувся йому аж на вуха, він ніяк не міг його скинути. Я ввімкнув світло і спитав, що сталося. Переляканий хлопець чкурнув навтіки з бронзовим вінком на голові, ніби римський сановник. Ви не помітили, що одного вінка бракує?

— Ні.

— Ну от. Він помчав, ніби за ним гнався осиний рій. Я вийшов у сад. Дівчина ще стояла й дивилася на свою руку. «Кров! — вигукнула вона. — Він уколов мене! У таку хвилину!» Я побачив на землі шило і зметикував, що сталося. «Так недовго дістати й зараження крові,— сказав я і підняв шило. — А це вже бідаї Палець можна перев’язати, а от зад не перев’яжеш. Навіть якщо він такий гарний». Дівчина почервоніла…