Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Випити чогось холодненького, — відповідає Курт Бах, — і спати далі.

Вільке хитає головою. Опівночі він не тільки боїться духів, а й стає дуже побожний.

— Я знав чоловіка, що, коли починалась гроза, вирушав до борделю, — кажу я. — Його саме в такі хвилини й тягло туди. Взагалі він був імпотент — тільки під час грози все мінялося. Коли він помічав грозову хмару, то миттю хапав телефонну трубку, щоб попередити Фріці. Літо двадцятого року було найкращою порою в його житті, тоді грози набігали майже щодня. А часом і по чотири-п’ять разів на день.

— А що він тепер робить? — питає Вільке, в якого відразу прокидається наукова цікавість.

— Його вже немає,— кажу я. — Помер під час останньої великої грози в жовтні двадцятого року.

Вітер стукає дверима в будинку навпроти. Дзигарі на вежах б’ють дванадцяту. Вільке прикладається до пляшки.

— А чи не піти нам погуляти на цвинтар? — каже безбожник Бах. Іноді він буває досить-таки безжальний.

Від страху вуса у Вільке наїжачуються. У вікно завіває вітер.

— І це називаються друзі! — докірливо каже він. І раптом знову злякано питає: — Що то було?

— То надворі пробігла пара закоханих. Відпочинь трохи, Альфреде. Попоїж. Духи не люблять, коли люди їдять. У тебе немає шпротів?

Вільке поглядає на мене, мов собака, якого вдарили, коли він скорявся покликові природи.

— Знайшов час нагадувати мені про це! Про мої невдачі в коханні, про самотність у розквіті сил!

— Ти жертва свого фаху, — кажу я. — Не кожен може це сказати про себе. Починаймо супе! Так у вищому світі називають вечерю.

Ми беремося до ковбаси та сиру й відкорковуєм пляшки з пивом. Канарка отримує листок салату й заливається радісним щебетом, не думаючи про те, чи вона в щось вірить, чи ні. Курт Бах задирає вгору своє землистого кольору обличчя і принюхується.

— Пахне зірками, — каже він.

— Що? — Вільке ставить пляшку в стружки. — Що ти знов вигадав?

— Опівночі світ пахне зірками.

— Облиш свої жарти! І як тільки людина може жити, коли вона ні в що не вірить та ще й базікає таке?

— Хочеш навернути мене в свою віру? — питає Курт. — Ти, мисливцю за царством небесним?

— Ні, ні! Або, про мене, таки хочу. Там, здається, щось зашаруділо?