Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Куртові Баху, дитині природи, все це байдуже. Він і досі ще член берлінської громади не приналежних до церкви, яка взяла собі за девіз слова: «Втішайся цим життям, як можеш, бо потойбічне — лиш мана». Дивно, що, незважаючи на це, Курт Бах став скульптором для потойбічного світу — витісує ангелів, смертельно поранених левів га орлів. Правда, раніше він мав іншу мету. Коли він був молодший, то вважав себе ніби родичем Мікеланджело.

Канарка співає. Світло не дає їй заснути. Вільке шарудить рубанком. У відчинене вікно заглядає ніч.

— Як ви себе почуваєте? — питаю я Вільке. — Духи ще не стукають до майстерні?

— Та ось-ось почнуть. Ще ж тільки пів на дванадцяту. В цю пору я почуваю себе дуже неприємно, так, ніби в мене густа борода, а я гуляю по вулиці в декольтованій жіночій сукні.

— Станьте моністом, — радить Курт Бах. — Коли людина ні в що не вірить, вона ніколи не почуває себе дуже погано. І не почуває себе смішною.

— Але й не почуває себе добре, — каже Вільке.

— Можливо. Але вже безперечно не так, ніби має густу бороду, а гуляє по вулиці в декольтованій жіночій сукні. Так я почуваю себе тільки тоді, коли вигляну вночі у вікно — а там небо з зірками та мільйонами світлових років, і я маю вірити, що над ним сидить якась вища істота, ніби надлюдина, і для неї дуже важливо, що вийде з Курта Баха.

Дитина природи спокійно відрізує собі шмат ковбаси й починає наминати його. Вільке стає ще неспокійніший. Скоро північ, а в цей час він не любить таких розмов.

— Холодно, правда ж? — питає він. — Уже осінь.

Я бачу, що він хоче зачинити вікно, й кажу:

— Не чіпайте вікна. Однаково не допоможе, духи проходять і крізь скло. Гляньте краще на акацію надворі! Це справжня Ліза Вацек серед інших акацій. Чуєте, як у ній шумить вітер? Як вальс у шовкових спідницях молодої жінки. Та колись її зрубають, і ви будете робити з неї труніі…

— Акація на труни не годиться. Труни роблять із дуба, ялини, червоного дерева…

— Ну гаразд, гаразд, Вільке! Є ще там у пляшці трохи горілки?

Курт Бах подає мені пляшку. На лампочку налітає жук. Вільке здригається і мало не врізує собі пальця.

— Що то було? — злякано питає він.

— Заспокойся, Альфреде, — кажу я. — Це не посланець із того світу. Просто буденна драма з життя тварин. Жук-гнойовик, що пнеться до сонця, — воно втілене для нього в лампочці на сто свічок, яка горить у флігелі на Гакенштрасе, три.

Між нами домовлено, що десь від пів на дванадцяту до першої ми звемо Вільке на «ти». Він тоді почуває себе безпечніше. Після першої ми знов переходимо на «ви».

— Не розумію, як можна жити без релігії,— каже Вільке Куртові Баху. — Що ж тоді робити, коли вночі прокинешся під час грози?

— Влітку?

— Звичайно, влітку. Взимку ж не буває грози.