Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ви не передасте від мене листа? — питає Різенфельд.

— Кому?

— Пані Вацек! А кому ж?

Я мовчу.

— Я пошукаю для вас місця, — каже цей невдалий претендент у скульптори, що аж трохи спітнів від хвилювання.

Я мовчки дивлюся на нього. Я залишусь вірним Георгові, як нібелунг, коли навіть це коштуватиме мені майбутнього.

— Я пошукав би його для вас і задарма, — лицемірно каже Різенфельд.

— Я знаю. Але навіщо вам писати листа? — кажу я. —  Листи ніколи не допомагають. До того ж ви сьогодні їдете. Відкладіть цю справу до других своїх відвідин.

Різенфельд допиває горілку.

— Може, вам мої слова здадуться смішними, але такі речі ніхто не любить відкладати.

Раптом двері Вацекового будинку відчиняються, і на вулицю виходить Ліза. На ній вузький чорний костюм і черевички на височезних підборах. Таких підборів я ще ніколи не бачив. Різенфельд помічає її одночасно зі мною. Він хапає зі столу свого капелюха й кидається надвір.

— Яка нагода!

Я бачу, як він вилітає на вулицю. За мить він уже галантно крокує побіч Лізи, тримаючи капелюха в руках. Ліза двічі озирається навколо. Потім обоє зникають за рогом. Я міркую, чим усе це скінчиться. Георг Кроль, звичайно» потім розповість мені. Можливо, цей улюбленець долі вимантачить у Різенфельда ще один пам'ятник зі шведського граніту.

Подвір’ям іде трунар Вільке.

— Може, посидимо сьогодні ввечері в мене? — гукає він у вікно.

Я погоджуюсь, бо й сподівався, що він запросить мене.

— Бах також буде? — питаю я.

— Аякже. Я оце йду йому по сигарети.

Ми сидимо в майстерні Вільке серед стружок, домовин, горщиків з калачиками і бляшанок з клеєм. Пахне смолою і ялиновим деревом. Вільке теше віко на домовину близнятам. Він вирішив безкоштовно вирізати на ній гірлянду квіток і навіть покрити сухозлотицею. Коли його щось зацікавлює, то він не дбає про заробіток. А випадок із близнятами зацікавив його.

Курт Бах сидить на лакованій чорній труні, окованій під бронзу, а я — на дорогій домовині з натурального мореного дуба. В нас є пиво, ковбаса, хліб і сир. Ми вирішили пересидіти у Вільке відьомську пору. Трунаря десь між дванадцятою і першою годиною опановує смуток, дрімота і страх. Це для нього найважча пора. Важко повірити, але він тоді починає боятися духів, і канарка, що живе в нього у великій клітці над верстатом, не може замінити йому людське товариство. Вільке впадає у відчай, говорить про даремність людського життя й налягає на чарку. Ми вже не раз знаходили його вранці п'яного в майстерні, у вимощеній стружками великій труні, з якою йому чотири роки тому дуже не пощастило. Цю труну зроблено для велетня з цирку Бляйх-фельда, що під час гастролів у Верденбрюці помер наглою смертю, наївшись на вечерю лімбурзького сиру, італійської сухої ковбаси, крутих яєць із солдатським хлібом та добре хильнувши горілки, — тільки здалося, що помер, бо поки Вільке, незважаючи на духів, цілу ніч майстрував йому труну, той раптом, зітхнувши, підвівся зі свого смертного ложа і, замість того щоб, як годилося б, відразу повідомити Вільке, допив горілку й ліг спати. Другого дня він заявив, що не має грошей, а крім того, не замовляв собі труни. Проти цього доказу годі було заперечити. Цирк поїхав, домовина так і залишилась у Вільке, бо ніхто не признався, що замовляв її. Після того Вільке на якийсь час зробився ще більшим песимістом. Найдужче сердився трунар на молодого лікаря Вюльмана, вважаючи, що то він у всьому винен. Вюльман був на фронті два роки військовим лікарем і ^відтоді став трохи авантурником. Йому доводилося лікувати в лазареті стільки напівмертвих і на три чверті мертвих піхотинців, не відповідаючи ні перед ким за їхню смерть та за їхні криво зрослі кістки, що він, урешті, набув цікавого досвіду. Тому вночі він ще раз прокрався до велетня і зробив йому якийсь укол — адже він у лазареті не раз бачив, що мертві воскресали, — і велетень справді відразу ж ожив. Відтоді Еільке перейнявся до Вюльмана мимовільною антипатією, яку той пізніше не міг перемогти навіть тим, що завжди посилав родичів померлих пацієнтів до Вільке. Для Вільке труна велетня стала постійною пересторогою, і мені здається, що він тільки через це пішов із матір’ю близнят до неї додому: трунар хотів сам побачити, чи діти часом не ожили й не катаються вже на своїх дерев’яних конях. Вільке остаточно втратив би самоповагу, якби, крім непроданої труни велетня, у нього залишилася ще й квадратова домовина близнят, як своєрідна виставка трунарського цеху. Найбільше він сердився на Вюльмана за те, що йому так і не пощастило побалакати по щирості з велетнем. Він усе пробачив би йому, коли б міг одержати інтерв’ю про потойбічний світ. Адже велетень кілька годин був як мертвий, а Вільке — тому, що він любить науку, й тому, що боїться духів, — багато чого віддав би за відомості про потойбічний світ.