Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ні, помітити, як воно миттю стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Вони як челядь, що бігала на танці. Треба тільки дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — а то вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

— Хто, Ізабелло? — дуже обережно питаю я.

— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути!

Кілька секунд я обмірковую її слова. Це, мабуть, те саме, що весь час відчувати позад себе прірву.

— І мене теж немає, коли ти обернешся? — питаю я.

— І тебе теж. Нічого немає.

— Он як! — кажу я, трохи ображений. — А для себе я завжди є. Хоч би як швидко обертався.

— Ти обертаєшся не в той бік.

— А хіба не однаково, в який бік обертатися?

— Для тебе не однаково, Рольфе.

Я знову здригаюся, почувши це ненависне ім’я.

— А для тебе? Для тебе як?

Вона дивиться на мене і байдуже сміється, наче ми зовсім незнайомі.

— Для мене? Мене тут взагалі немає!

— Он як? А для мене ти тут твердо є.

Вираз її обличчя міняється. Вона знов пізнає мене.

— Справді? Чому ти не кажеш мені цього частіше?

— Я кажу тобі це завжди.

— Надто мало.

Вона тулиться до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.