Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Надто мало, — ще раз каже вона і зітхає.— Чому цього ніхто не знає? Ех ви, статуї!

Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюся на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, немовби тисячі голосів починають телефонувати проводами моїх артерій, та потім вони раптом уриваються, ніби їх неправильно з’єднали, я розгублююсь, і все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, а я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. І все-таки я не можу не відчувати її, коли вона отак горнеться до мене.

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до осяяних сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

— Тобі треба одягти брилика, Ізабелло, — кажу я. — Так хоче лікар.

Вона кидає брилика в квітки.

— Лікар! Чого він не хоче! Він хоче одружитися зі мною, але серце в нього висохло з голоду. Він просто спітнілий сич.

Я не думаю, що сичі можуть пітніти. Проте образ переконливий. Ізабелла ступає, як балерина, поміж тюльпанами й сідає на грядку.

— Ти їх чуєш?

— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожен чує. Вони бринять у фа-дієз-мажорі.

— А що таке фа-дієз-мажор?

— Це така тональність. Найприємніша з усіх.

Ізабелла накриває квітки своєю широкою сукнею.

— Тепер вони бринять у мені?

Я киваю головою і дивлюся на її вузеньку потилицю. Все в тобі бринить, думаю я. Ізабелла зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку та м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

— А цей ось зовсім неприємний.

— Ну, то він бринить у до-мажорі.

— Неодмінно має бриніти в мажорі?

— Може і в мінорі.

— А в обох разом?

— У музиці не може, — кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.