Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Боже мій! — каже Різенфельд. — Вас іще тягтиме сюди, ось побачите.

— Безперечно. Тому я й хочу виїхати.

Різенфельд раптом здригається, ніби схопився мокрою рукою за електричний провід. Це Ліза вмикає в своїй кімнаті світло й підходить до вікна. Вона, мабуть, не бачить нас у темній конторі і спокійно скидає блузку. Під блузкою на ній немає нічого.

Різенфельд гучно сопе.

— О небо, які груди! Можна спокійно поставити на них кухоль пива, і він не впаде!

— Теж непогана думка! — кажу я.

Очі в Різенфельда палають.

— Пані Вацек завжди з’являється в такому вигляді?

— Вона досить-таки безтурботна. Адже її звідси ніхто не бачить, крім нас, звичайно.

— Слухайте! — каже Різенфельд. — І ви хочете відмовитись від такого місця? Не будьте йолопом.

— Хочу, — кажу я.

Різенфельд, ніби індіанець у Вюртемберзькому театрі, скрадається до вікна, тримаючи в одній руці чарку, а в другій — пляшку з горілкою.

Ліза розчісує коси.

— Я колись хотів бути скульптором, — каже Різенфельд, не зводячи погляду з вікна. — Для такої варто було б! От чорт, чого ми тільки не прогавлюємо в житті!

— Ви хотіли б бути скульптором на граніті?

— До чого тут граніт?

— Бо коли працювати з гранітом, модель швидше постаріє, ніж ви зробите скульптуру, такий він твердий, — кажу я. — 3 вашим темпераментом ви могли б працювати хіба що з глиною. А то після вас залишилися б тільки незакінчені твори.

Різеяфельд аж стогне. Ліза скинула спідницю, але відразу ж вимкнула світло і вийшла до другої кімнати. Господар оденвальдських заводів ще якийсь час стоїть біля вікн&, потім обертається.

— Добре вам! — бурчить він. — У вас не сидить демон. А щонайбільше ягня.

— Мерсі,— кажу я. — У вас також сидить не демон, а цап! Що ви ще скажете?