Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Отже, домовилися. Труну я вам привезу. Але назад її не візьму.

Жінка дістає з торбинки чорний шкіряний гаманець з нікельованим замочком.

— Візьмете завдаток?

— Та вже так заведено. На дошки.

Жінка очікувально дивиться на нього.

— Мільйон, — трохи зніяковіло каже Вільке.

Жінка відлічує йому згорнуті в кілька разів банкноти.

— Запишіть адресу…

— Я піду з вами, — перебиває її Вільке. — Зніму мірку. Хочу, щоб вийшла гарна домовина.

Жінка киває головою і переводить погляд на мене.

— А надгробок? Коли ви його привезете?

— Коли хочете. Взагалі їх ставлять через кілька місяців після похорону.

— А тепер не можна?

— Чому ж ні? Але краще почекати. За якийсь час могила осяде, і тоді його однаково доведеться переставляти.

— Он як, — каже жінка. Зіниці в неї немов починають тремтіти. — Все-таки ми хотіли б отримати надгробок тепер. А не можна… не можна поставити його так, щоб він не осів?

— Для цього довелося б робити спеціальний фундамент під нього. Ще до похорону. Ви згодні?

Жінка киває головою.

— Нехай на могилі будуть їхні імена. Щоб вони не лежали просто так. Краще, щоб відразу були вибиті на пам'ятнику імена.

Вона лає мені номер місця на цвинтарі.

— Я хотіла б також відразу розрахуватися, — каже вона. — Скільки він коштує?