Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я відчуваю, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його:

— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопфе! І не думай, свинюко, що після різдва ти зможеш почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не змиєш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш у потребі коло обеліска, то матимеш електричний удар і таке запалення простати, що тобі ноги покорчить! А тепер іди геть, купо гною з галунами!

Кнопф напрочуд швидко зникає в темних сінях свого будинку. З контори чути тихий сміх. То Ліза й Георг дивляться виставу.

— Купа гною з галунами, — хрипко хихотить Ліза.

Хтось із них з гуркотом перекидає стільця, і нарешті

двері до Георгової кімнати зачиняються.

Різенфельд якось подарував мені пляшку голландської ялівцевої горілки й порадив уживати її, коли буде тяжко на серці. Тепер я дістаю її. На чотиригранній пляшці блищить етикетка: «Фрізька ялівцева горілка ван П. Бокма, Леуварден». Я відкорковую її і наливаю собі добру чарку. Горілка міцна, пахуча. Ось хто не буде ображати мене.

XVIII

Трунар Вільке вражено дивиться на відвідувачку.

— А чому вам не взяти дві маленькі? — питає він. — Вони коштують не багато дорожче.

Жінка хитає головою.

— Вони повинні лежати разом.

— Але ж ви можете поховати їх в одній могилі,— втручаюся я. — Тоді вони й лежатимуть разом.

— Ні, це не те.

Вільке чухає потилицю.

— Що ви на це скажете? — питає він мене.

Жінка втратила двох дітей. Обоє померли того самого дня. Вона хоче не тільки поставити їм спільний надгробок, але й поховати їх у спільній — так би мовити, подвійній — домовині. Тому я й покликав до контори Вільке.

— Для нас це справа проста, — кажу я. — Надгробки з двома написами трапляються дуже часто. Бувають навіть родинні надгробки з шістьма-вісьмома іменами.

Жінка киває головою.

— Саме так я й хочу! Вони повинні лежати разом. Вони завжди були разом.