Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Вільке виймає з кишені теслярського олівця.

— Це буде якась химерна труна. Надто широка. Майже квадратова — діти ж бо дуже малі. По скільки їм років?

— По чотири з половиною.

Вільке малює олівцем труну.

— Виходить квадратова скринька, — каже нарешті він. — А ви ж не хочете…

— Ні,— перебиває його жінка, — вони повинні лежати разом. Вони близнята.

— Можна й близнятам зробити гарні маленькі домовинки, покриті білим лаком. Форма буде краща. А така коротка труна на двох здаватиметься незграбною.

— Байдуже, — вперто каже жінка. — У них була колиска на двох, візочок на двох, а тепер має бути й труна на двох. Вони повинні лежати поряд.

Вільке знов малює. Але й тепер виходить тільки квадратова скринька, хоч Вільке й оздоблює віко пагонами плюща. Якби труна була для дорослих, можна було б її видовжити. А діти надто малі. Вільке вдається до останнього аргументу.

— Я навіть не знаю, чи таку труну дозволять, — каже він.

— А чому її можуть не дозволити?

— Та якась вона незвичайна.

— А хіба звичайно, щоб двоє дітей помирало того самого дня? — питає жінка.

— Це правда, особливо коли вони ще й близнята. — Вільке раптом зацікавлюється. — В них і хвороба була та сама?

— Так, — суворо відповідає жінка. — Та сама. Вони народилися після війни, коли нічого було їсти. Близнята — а в мене й на одного не вистачало молока…

Вільке нахиляється вперед.

— Та сама хвороба! — Очі його спалахують. У ньому прокидається цікавість дослідника. — Кажуть, що з близнятами таке буває частіше. За астрологією…

— Ну, то як з труною? — питаю я.

Видно, що жінка не має ніякого бажання провадити далі розмову на тему, яка так захопила Вільке.

— Я можу спробувати, — каже трунар. — Але не знаю, чи таке дозволено. Як на вашу думку? — питає він мене.