Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ходи, — шепоче вона.

Я озираюся. Хай йому чорт, що як зараз надійде Боден-дік! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе, що думаю про це. Ізабелла ніколи не думала б. Вона стоїть переді мною, як дух, що прибрав постать людини, але готовий щомиті знов полинути в простір.

— Тобі треба одягтися, — кажу я.

Ізабелла сміється.

— Треба, Рудольфе? — глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на собі я відчуваю весь тягар світу.

Ізабелла повільно підступає до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив свої відтінки.

— Скинь це! — шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку.

Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які — вони вузькі, тверді й міцно вчепилися в мене.

Мені мороз пробігає поза шкірою. В Ізабеллі раптом прорвалося назовні щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як раптовий подмух вітру або як поштовх, воно надходило здалека, скупчувалось у ній і тепер стало могутньою силою, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую схопити її за руки і знов озираюсь. Але вона виривається. Вона вже не сміється: на обличчі в неї проступає смертельна поважність істоти, для якої кохання — додаткова оздоба, яка знає тільки одну мету і, не замислюючись, піде на смерть, аби лише її досягти.

Я не можу втримати її. В неї звідкись береться потуга, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб уникнути цього, я притягаю Ізабеллу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, та хіба все, що ми завжди робимо, — не насильство? Її очі — біля самого мого обличчя, порожні очі, в яких немає і сліду свідомості, застиглі, прозорі.

— Боїшся, — шепоче Ізабелла. — Ти завжди боїшся!

— Я не боюся, — мурмочу я.

— Чого? Чого ти боїшся?

Я не відповідаю. Страх раптом зникає. Ізабеллині сіро-сині холодні губи притискаються до мого обличчя, вся вона — як шматок криги, мене трусить холодна лихоманка, стягує шкіру, лише голова палає. Я відчуваю Ізабеллині зуби, вона — стрункий звір, що зіп’явся на задні ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жаги, живий мрець із холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її від себе й відштовхую так, що вона падає…

Ізабелла не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і сичить у вічі мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, яку я навіть не всю знаю, образ, що вражають, як удар ножем чи нагайкою. Я й гадки не мав, що вона знає такі слова, — на них відповідають тільки кулаками.

— Заспокойся, — кажу я.

Ізабелла регоче.

— «Заспокойся», — передражнює вона мене. — Це все, що ти вмієш! «Заспокойся»! Іди під три чорти! — сичить вона раптом голосніше. — Геть звідси, нікчемо! Євнуху!..

— Цить, — сердито кажу я, — а то…

— Що — «а то»? Та спробуй же! — Вона безсоромно вигинається дугою, впершись руками в землю і зневажливо скрививши рота.