Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хто покарає бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке зробить, його ув’язнюють або вішають. А хто повісить бога?

— Я про це не думав, — кажу я. — При нагоді спитаю вікарія Бодендіка.

Ми повертаємось алеєю назад. У темряві пролітають кілька світлячків. Раптом Ізабелла зупиняється.

— Ти чув? — питає вона.

— Що?

— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Малою я завжди боялася, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?

— Можна. Так само, як і на смерть.

— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?

— У літаку?

— У якому там літаку, — зневажливо каже Ізабелла. — Так кожен може. Вві сні!

— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?

— Ні, не кожен.

— Мабуть, кожній людині хоч раз, та снилося, що вона літає. Це один із найпоширеніших снів.

— От бачиш! — каже Ізабелла. — А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні бульбашки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?

— Не знаю. Але тоді й свинець не допоможе. Він також стане легкий, як повітря.

Зненацька вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, і здається, що в них спалахує бліде полум’я. Вона відкидає коси, що в холодному місячному світлі здаються зовсім безбарвними.

— Ти тепер ніби відьма, — кажу я. — Молода й небезпечна відьма.

Ізабелла сміється.

— Відьма, — шепоче вона. — Ти аж оце помітив? Довго ж тобі треба було приглядатися до мене!

Ізабелла рвучко розстібає синю широку спідницю, що погойдується, мов дзвін, навколо її стегон, спідниця сповзає, і вона переступає через неї. Тепер вона стоїть у самих лише черевичках і коротенькій білій розстебнутій блузці, тонка і біла, схожа більше на хлопця, ніж на дівчину. Коси її в темряві здаються бляклими, очі також.