Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ні, Рудольф. Рудольф-Одноріг.

Ізабелла колись була так назвала мене. Та мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

— Ти й не Рудольф, і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш- А тепер ходімо, Рольфе.

Я дивлюся на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лише прикидається.

— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди тим самим?

— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти правду кажеш! Чому людина хоче цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми такої високої думки про себе?

Вона киває головою.

— І ти, і лікар! Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

— Лікар теж? — питаю я.

— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не вимагає від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

Ізабелла сміється.

— Я так і думала! Ти теж не знаєш. Так само, як і лікар!

— То яка ж вона тоді?

Ізабелла зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і пахощі квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

— Її тоді зовсім немає,— каже Ізабелла.

Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, що його носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

— А що ж там є, коли трави немає? — питаю я.

— Нічого немає. Лише як на неї дивитися, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутись.

— Що саме? Що її там немає?