Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хто це?

— Лікар.

— Д, той, що хоче одружитися зі мною! Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться їх. Та розп’ятого на хресті вони бояться найдужче.

— Хто боїться?

— Усі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч. Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. А от добрі — чого тільки вони не чинять! Ох, які вони кровожерні!

— Так, вони кровожерні,— погоджуюсь я, сам якось див-цо схвильований цим голосом, що жебонить у темряві.— Вони страшенно багато нашкодили. Хто вважає, що правда тільки на його боці, той безжальний.

— Не йди більше туди, Рудольфе, — шепче далі Ізабелла. — Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж хотів би посміятися, поспати, потанцювати.

— Ти так думаєш?

— Кожен хотів би, Рудольфе. Але він для них надто небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх — він найдобріший.

— Тому вони його й тримають?

Ізабелла киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.

— А то їм довелося б знов прибити його до хреста.

— Так, — кажу, — я теж так думаю. Вони б його знов убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убили безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості й любові до ближнього.

Ізабеллу, видно, морозить.

— Я більше не ходжу туди, — мовить вона й показує на каплицю. — Вони завжди кажуть, що людина повинна страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?

Я мовчу.

— Хто робить так, що нам доводиться страждати? — питає вона і тулиться до мене.

— Бог, — гірко кажу я. — Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.

— А хто його покарає за це?

— Що?