Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ніч завжди настає, Ізабелло.

— Ти певний?

Я дивлюся на неї.

— Ти питаєш, як дитина.

— А як діти питають?

— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки дорослі вже не знають, що відповісти і бентежаться або починають сердитись.

— Чого ж вони сердяться?

— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, й не хочуть, щоб їм про це нагадували.

— У тобі теж є щось фальшиве?

— Майже все, Ізабелло.

— А що це таке — фальшиве?

— Не знаю. В тім-то й річ. Коли б людина знала, що це, вона б уже не була така фальшива. Це можна тільки відчути.

— Ох, Рудольфе, — каже Ізабелла, і голос її раптом стає низький і ніжний. — Ніщо не буває фальшиве.

— Не буває?

— Звичайно, не буває. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але як він бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Та коли щось може існувати поза ним або всупереч йому, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог — не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?

Я вражено дивлюся на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.

— То виходить, що немає також диявола й пекла? — кажу я. — А якщо вони є, то немає бога.

Ізабелла киває головою.

— Звичайно, немає, Рудольфе. В нас так багато слів. Хто їх тільки навидумував?

— Навіжені люди, — відповідаю я.