Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Вона хитає головою і показує на церкву.

— Оті! Вони й ув’язнили його там. Він не може вийти звідти, — шепоче вона. — А хотів би. Але вони прибили його до хреста.

— Хто?

— Священики. Вони міцно тримають його.

— То були інші священики, — кажу я. — Дві тисячі років тому. Не ці.

Ізабелла прихиляється до мене.

— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха. — Ти хіба не знаєш? Він хоче вийти, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, а вони не пускають. Вони міцно тримають його у в’язницях із високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, проте не випускають звідти. А ти знаєш, чому?

— Ні, не знаю.

Блідий місяць висить на попелясто-блакитному небі над самим лісом.

— Тому, що він дуже багатий, — шепоче Ізабелла. — Страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов із в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі збідніли. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять із ним що хочуть. Живуть, як багатії. Так само, як і зі мною.

Я пильно дивлюся на неї. Обличчя в неї напружене, але на ньому нічого не можна прочитати.

— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.

Ізабелла сміється.

— Усе, Рудольфе. Ти й сам знаєш, що! Мене привезли сюди, бо я їм стояла на заваді. Вони хочуть утримати моє майно. Якби я вийшла, їм би довелося повернути його. Хай беруть, воно мені не потрібне.

Я й далі не зводжу з неї погляду.

— Коли тобі нічого не треба, то ти могла б пояснити їм це. Нащо ж їм було б тримати тебе тут?

— Тут чи десь-інде — хіба не однаково? Хай уже тут. Тут хоч їх немає. Вони як комарі! А кому хочеться жити з комарами? — Ізабелла нахиляється вперед і пошепки додає: — Тому я й прикидаюся.

— Ти прикидаєшся?

— Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, а то вони розіпнуть на хресті. Але вони дурні. їх можна обдурити.

— Ти й Верніке обдурюєш?