Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Дві сестри підводять хвору, що впала і б ється на підлозі. Я починаю грати «Tantum ergo» Бліді обличчя божевільних миттю повертаються до органа. Я витягаю регістри гамб і скрипок. Сестри співають.

У повітрі тремтять білі хмарки диму. Бодендік ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, Спаситель. Я машинальною граю далі, а сам думаю про Ізабеллу й про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, зрадливі й непослідовні, як і люди, що їм вони належали. Вони були втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі, з усіма його крайнощами. Ізабелла правду каже: блідий бородатий чоловік із закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя зі свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом вирувало навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка, — похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендіків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами й задушила радість життя, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, брудну, гріховну історію й нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, бо прощати — це означає сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перше ніж буде сказано «Ego te absolvo» [34].

Ізабелла чекає мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.

— Що ти робив там, усередині? — неприязно питає вона. — Допомагав приховувати все?

— Я грав.

— Музика теж приховує. Більше, ніж слова.

— Є така музика, що оголює все, — кажу я. — Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.

Ізабелла обертається.

— А твоє серце? Воно хіба не барабан?

Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він ще наробить чимало галасу й завдасть чимало горя. Може, я саме через нього не почую солодкого, безіменного поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого набундюченого «я» життю й не вимагає пояснень, ніби він всевладний кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.

— Послухай моє серце, — каже Ізабелла. Вона бере мою руку і притуляє до тоненької блузки під грудьми. — Ти відчуваєш його?

— Відчуваю, Ізабелло.

Я забираю руку, але в мене таке відчуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить у присмерку, наче про нього забули. Ізабелла занурює руки в басейн і бризкає водою.

— А куди діваються сни вдень, Рудольфе? — питає вона.

Я дивлюся на неї.

— Мабуть, сплять, — обережно кажу я, бо знаю, куди вона може завести такими запитаннями.

Ізабелла знов занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони міняться сріблом, ніби якийсь невідомий метал.

— Як же вони можуть спати? — каже Ізабелла. — Адже вони самі живий сон. їх бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?

— Може, висять, як кажани, у великих підземних печерах або сидять, як совенята, у глибоких дуплах на деревах і чекають ночі.

— А якщо ніч не настає?