Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Наче не видно, що він його спіймає.

Сторож знизує плечима.

— Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан «Форстгауз» випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне, — сторож підморгує мені.— Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не спускає його з ока. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він видудлив своє пиво. А чого ж не дати? Потім він повертається назад, покірний, як ягня.

Ізабелла прислухається до розмови. Тепер вона питає:

— Куди він побіг?

— Напитися пива, — кажу я. — Більше нікуди. В кого ще може бути така мета!

Ізабелла не слухає. Тільки не зводить з мене очей.

— Ти теж хочеш утекти?

Я хитаю головою.

— Втікати нема куди, Рудольфе, — каже вона. — І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… — вона замовкає.

— Що за ними, Ізабелло? — питаю я.

— Нема нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними нема нічого.

Сторож зачиняє браму й запалює люльку. До мене долітає міцний запах дешевого тютюну й навіває чарівну картину: просте життя без проблем, скромний фах, добра, слухняна дружина, діти, чесно відбутий термін життя і чесна смерть. Усе сприймається як належне: трудовий день, вільний вечір, ніч, і тебе не мучать питання про те, що ж ховається за цим усім. На мить мене охоплює пекуча туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Та потім я поглядаю на Ізабеллу. Вона стоїть коло брами, тримаючись руками за грати, припавши до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Заграва на заході розгоряється, червоні й золоті барви густішають, ліс втрачає сині відтінки і стає чорний, небо над ним — ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.

Нарешті Ізабелла обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже бузковими.

— Ходімо, — каже вона і бере мене за руку.

Ми йдемо до будинку. Ізабелла тулиться до мене.

— Ніколи не залишай мене.

— Я й не залишу тебе ніколи.

— Ніколи, — ще раз проказує вона. — Але ніколи таке коротке.

Із срібних кадильниць у служок струмує дим з ладану. Бодендік обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темні згустки покори, прихиливши голови, вони б'ють себе руками в запнуті груди, яким не дозволено стати грудьми жінки, горять свічки, і в осяяну золотим світлом каплицю сходить бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, йде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте диво. Ізабелли немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніше ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому — не хоче більше дивитися на закривавленого бога.