Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А то ми пропали б? — питає вона.

Я вражено дивлюся на неї. Потім кажу:

— Не знаю.

Пропали! До чого тільки не ліплять це слово. Геть до всього.

— А то ми пропали б, Рудольфе?

Я нерішуче мовчу.

— Так, — озиваюсь я нарешті.— Проте аж там і починається життя, Ізабелло.

— Чиє?

— Наше. Аж там усе й починається — мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси. Там, де, по-нашому, нічого вже не залишається.

Я дивлюся на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На мить плин часу зупиняється.

— Ми теж не залишимось? Ти і я? — питає Ізабелла.

— Так, ми теж не залишимось, — відповідаю я, диблячись повз неї в долину, на ліс і поля, що виграють блакитною, червоною й золотою барвами.

— Навіть якщо ми кохаємо одке одного?

— Навіть якщо ми кохаємо одке одного, — кажу я й нерішуче, дуже обережно додаю: — Мабуть, саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохання — це бажання передати далі те, що сам не можеш утримати.

— Що?

Я знизую плечима.

— Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.

Пацієнти, що працювали в полі, підходять до брами. Сторожі відчиняють її. Раптом з-за дерева від муру, де він, мабуть, ховався, швидко вибігає якийсь чоловік, поминає нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і, не дуже кваплячись, біжить навздогін. Другий сторож, немов нічого й не сталося, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє браму. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить багато швидше за сторожа.

— Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? — питаю я сторожа, що залишився коло брами.

— Повернуться вони неодмінно вдвох.