Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікеланджело?

— Хіба вони малювали цирк? — питає Отто, щиро зацікавлений.

Я втрачаю терпець.

— Пий, хлопче, і втішайся коротким життям, бо колись тебе вб’ють, — по-батьківському напучую я його. — Із ревнощів, бовдуре!

Я бачу, що мої слова лестять йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів, що задля неділі вирішила розважитись.

Повертаються Ліза й Різенфельд.

— Я не знаю, що сталося, — каже вона, — але в мене раптом дуже заболіла голова. Піду вип'ю аспірин…

І не встигає Різенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Георг поглядає на мене й запалює сигару. Вираз обличчя в нього нестерпно самовдоволений.

XVII

— Яке ніжне світло, — каже Ізабелла. — Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?

Ми стоїмо біля виходу з парку й дивимось крізь гратчасту браму на краєвид за нею. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.

— Він завжди повертається, — кажу я і обережно додаю: — Завжди, Ізабелло.

— А ми? Ми теж повертаємося?

Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Та я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, що несподівано заводить у безвихідь.

Повертаються пацієнти, які працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхніх плечах лежать перші червоні відблиски вечора.

— Ми теж, — кажу я. — Завжди, Ізабелло. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.

— Ти віриш цьому?

— Нам же нічого більше не залишається, як вірити.

Ізабелла обертається до мене. Тепер, раннього вечора,

в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.