Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, — кажу я. — Ви ж повинні знати, що аристократи тепер майже тільки там і живуть. їх довела до цього інфляція. Палацам настав кінець, пане Різенфельде. А хто й має ще палац, то винаймає його кімнатами. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські величності живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…

— Годі! — перебиває Різенфельд. — Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати.

Але про пані Вацек я знав із самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші незугарні спроби обдурити мене.

Він стежить за Лізою, що танцює з Георгом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери, — боюся, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.

— Зрештою, це не зменшує її принадності,— примирливо каже Різенфельд. — Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу! Ви тільки гляньте, як вона танцює! Ніби… ніби…

— Струнка пантера, — допомагаю я.

Різенфельд скоса позирає на мене.

— Ви часом трохи розумієтесь на жінках, — мурмоче він.

— Навчився від вас!

Він п’є за моє здоров’я. Мої слова полоскотали його марнославство, хоч він сам не здогадується про це.

— Я хотів би вас щось спитати, — кажу я. — У мене таке враження, що вдома, в Оденвальді, ви бездоганний, статечний громадянин і зразковий батько. Ви колись показували нам фотографії всіх трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, у стіни якого ви принципово не вклали жодного шматочка граніту, — як невдалий поет я ставлю це вам у велику заслугу, — то чому ж ви, тільки-но виїхавши з дому, обертаєтесь на такого собі короля нічних клубів?

— Щоб удома з тим більшою насолодою бути громадянином і батьком, — не задумуючись, відповідає Різенфельд.

— Поважна причина. Але навіщо вам такі манівці?

Різенфельд усміхається.

— Це мій злий дух. Роздвоєність людської вдачі. Ви про таке не чули?

— Не чув? Та я сам найкращий взірець такого роздвоєння!

Різенфельд образливо регоче, десь так, як уранці Верніке.

— Ви?

— Таке буває і на вищому духовному рівні,— пояснюю я.

Різенфельд ковтає вина й зітхає: