Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Тільки Ізабелла не така.

Я бачу, як вона йде доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта сукня з китайського шовку розгойдується, як дзвін, у руці вона тримає плаский солом’яний брилик із широкими крисами.

Я підводжусь і рушаю їй назустріч. Обличчя в Ізабелли вузеньке — власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, мов у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі в неї зненацька стають каламутні, тьмяно-сірі, а губи тоненькі, гірко стиснені, наче в старої дівки, якій уже не судилося вийти заміж. Тоді вона — Женні, недовірлива, неприємна особа, якій нічим не догодиш. Коли ж вона інакша, то це вже Ізабелла. І обидві — ілюзія, бо насправді її знати Женев’єва Терговен, і в неї хвороба, що має негарну й трохи таємничу назву — шизофренія, роздвоєння свідомості й роздвоєння особи. Тому вона і вважає себе то Ізабеллою, то Женні — не тією, хто вона є насправді. Женев’єва — одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить заможна, але не дуже дбає про дочку: принаймні я ще не бачив її жодного разу, відколи знаю Женев’єву, а знаю я її вже півтора місяця.

Сьогодні вона Ізабелла, я зразу помічаю це. Вона живе тоді у світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я не здивувався б, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

— Ти знов тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був так довго?

Коли вона Ізабелла, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить: вона тоді зве так весь світ.

— Де ти був? — знов питає вона.

Я киваю на браму.

— Десь там, за нею…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

— За нею? Чого? Ти щось там шукаєш?

— Може, й шукаю, тільки не знаю що.

Ізабелла сміється.

— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюся, почувши це ім’я. На жаль, вона часто ззе мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого й не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а одного разу з'явився ще й якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я не зношу, а Рауль, мабуть, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива й закохана. Моє справжнє ім’я — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, та Ізабелла просто не бере моїх слів до уваги. Спершу все це мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще мав досить поширене уявлення про психічні хвороби як про тривалі напади шалу, намагання вбити когось та цілковитий ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалося враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Та потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще був не в ній, але десь близько, і це надавало Ізабеллі разом із молодістю — бо їй ще

тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

— Ходімо, Рольфе, — каже вона й бере мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені:

— Я не Рольф, а Рудольф.

— Ти не Рудольф.