Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Він знає про це, тому й такий упевнений.

Я виливаю собі все вино. Його залишилося менше як півтори чарки — решту випив поборник бога. Вино добре — «Форстерєзуїтенгартен» урожаю тисяча дев'ятсот п’ятнадцятого року. Таке вино треба пити тільки ввечері і з дамою.

— А вас він не сердить? — питаю я.

— Мене все це не стосується, — відповідає Верніке. — Я ніби регулювальник руху, що відбувається в духовному житті людей. Я пробую дати йому якийсь лад на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.

— А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я психопат?

Верніке вибухає образливим сміхом.

— Ви, мабуть, хотіли б бути психопатом! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.

Я виходжу на Головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Чимало тих, що зібралися поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, із дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різним яскравим мотлохом, іще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.

Це демонстрація інвалідів війни, що протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини— тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст, чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, мабуть, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску — власне, просто дошку на коліщатах — тягне однорукий. Обрубок сидить дуже рівно й пильнує, щоб не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих — з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них  старанно підкочені.

Далі йдуть інваліди на милицях. їхні химерні криві постаті часто можна побачити на вулиці: рівні милиці, а між ними трохи навскіс висить тіло. Ще далі рухаються сліпі та одноокі. Чути, як вони намацують дорогу білими костурами. На руках у них жовті пов’язки з трьома чорними цятками. В зовсім сліпих ті самі знаки, що забороняють їхати проти руху або позначають глухі кути, — три чорні кружала. Багато інвалідів несе плакати. Сліпі теж несуть, хоч ніколи вже не прочитають їх. «Отак нам віддячилася батьківщина» — написано на одному. «Ми помираємо з голоду» — на другому.

Обрубкові в колясці засунуто за комір паличку з папірцем. На ньому написано: «Моя місячна пенсія дорівнює одній марці золотом». Між двома іншими колясками майорить біле полотнище: «У наших дітей немає молока, немає м’яса, немає масла. Хіба ми за це воювали?»

Інваліди — найстрашніші жертви інфляції. їхні пенсії так знецінилися, що на них уже майже нічого не купиш. Час від часу уряд підвищує пенсії, але з таким запізненням, що того самого дня вони виявляються знову в кілька разів меншими. Долар росте божевільними темпами: він підіймається вже не на тисячі чи десятки тисяч марок щодня, а на сотні тисяч. Позавчора він коштував ще мільйон двісті тисяч, а вчора — мільйон чотириста тисяч. Сподіваються, що завтра він досягне двох мільйонів, а наприкінці місяця — десяти. Робітники отримують тепер платню двічі на день — вранці й після обіду, і щоразу їм улаштовують перерву на півгодини, щоб вони встигли побігти до крамниці; коли б вони чекали до вечора, то втратили б стільки, що їхні діти залишилися б голодні. Та й так вони набивають шлунки будь-чим, аби тільки не відчувати голоду.

Колона рухається набагато повільніше, ніж інші демонстрації. За нею збилися в купу машини аматорів недільних пікніків. Дивний контраст: сіра, майже безлика маса жертв війни мовчки суне вулицею, а за нею повільно повзуть машини тих, хто розбагатів завдяки війні. Машини гурчать, пирхають, нетерпляче наступають на п’яти вдовам убитих, що разом із дітьми замикають колону, — худі, голодні, обшарпані й злякані. А в машинах яскріють розкішні літні туалети — біле, як сніг, полотно, шовк. Ті, хто порозсідався там, — круглолиці, гладкі — ніяковіють від того, що вскочили в таку халепу. Пішоходам на тротуарах легше: вони просто відводять очі й тягнуть за собою дітей, які весь час

зупиняються і просять пояснити, що таке каліки. Хто може, звертає на бічні вулиці.

Сонце стоїть високо й пече немилосердно. Інвалідам стає парко. По їхніх безкровних обличчях котиться нездоровий кислий піт. Зненацька за ними лунає автомобільний сигнал. Один із власників машин не витримав: він хоче виграти кілька хвилин і пробує випередити колону тротуаром. Усі інваліди обертаються. Вони нічого не кажуть, а тільки розтягуються й перепиняють шлях. Тепер, щоб проїхати, машині довелося б давити їх. У ній сидить молодий чоловік у світлому костюмі та брилі й дівчина. Він кілька разів безглуздо, розгублено розводить руками й запалює сигарету. Кожен з калік, поминаючи машину, поглядає на нього. Не докірливо, ні,— він дивиться на сигарету, міцний запах якої вітер розгонить вулицею. То дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто курити. Тому вони намагаються хоч нанюхатися, скільки вдасться, тютюнового диму.

Я йду слідом за колоною до Маріїнської церкви. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат: «Ходіть до нас, друзі! Адольф Гітлер допоможе вам!»

Колона обходить навколо церкви.

Ми сидимо в «Червоному млині». Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок — стільки, як безногий інвалід отримує пенсії на себе й на свою родину за два місяці. Шампанське замовив Різенфельд.

Він сів так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.

— Я знав це з самого початку, — каже він, — але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократки не живуть навпроти маленьких контор, де торгують надмогильними пам’ятниками, та ще й у таких будинках!