Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка й дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, недороблений скорботний лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він сидить на вершечку пам’ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, у якому чути то радість, то жаль, бере мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, а для черв’яків, що виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, вона тільки жахливий сигнал смерті від безжального дроздового дзьоба. Та однаково я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній, і дивуюся, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і чвалаю назад садом, сповненим нічних запахів, підіймаюся сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,— але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини з арпеджіо, уривків з якихось модних пісеньок, народних мелодій, з «Кавалера троянд» та з «Трістана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось гукає:

— Чоловіче, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і підкрадаюся до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні на клавіатурі життя, і ніколи не вмів — завжди був занадто нетерплячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди доводилось уривати, — але хто взагалі вміє грати як слід, а якби й умів, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як слухняного коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо схопитися за нього, кидає у воду? Переді мною часом зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

III

Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялося. Курс долара і досі стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається ясним і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивці буде пробачено, а добро і зло — тільки порожні слова.

Я поволі одягаюся. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою брами пролітають ластівки, полискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одне на подвір'я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюся з того, що виходить на подвір'я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрипіння і стогін. Це Генріх Кроль, що спить у другому крилі. Його знов мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п’ять років, йому ще іноді сниться це.

Я заварюю собі каву на спиртівці й доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене ще є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм — я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, — про те на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, — часом на пляшку горілки.

Я снідаю хлібом із маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені зі своїх запасів Георгова мати. Маргарин згірклий, але це не біда — на війні ми всі їли ще й не таке. Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір — чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, є один костюм, який я носив ще коли не був солдатом. Він малий на мене, зате це справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він личить до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабеллі.

Я неквапом іду вулицями. Верденбрюк — старе місто, 9 ньому шістдесят тисяч населення, є й дерев’яні будинки, і кам’яниці в стилі барокко, й огидні нові квартали. Поминувши їх, я виходжу з міста і простую каштановою алеєю до невисокого пагорба, де серед великого парку стоїть будинок для божевільних. Він здається тихим і святковим. На деревах щебечуть пташки. Я йду парком до маленької церкви, де щонеділі граю на органі під час відправи. Я навчився грати, коли готувався стати вчителем, а цю роботу знайшов рік тому. В мене є ще в кількох місцях такі підробітки. Раз на тиждень я вчу дітей шевця Карла Бріля грати на піаніно — за це він лагодить мені взуття й платить трохи грошей, — і двічі на тиждень даю уроки тупоголовому синові книгаря Бауера, теж за невеличку платню й за право чигати всі нові книжки, а також, якщо захочу, купувати деякі з них зі знижкою. Цією пільгою, звичайно, користується весь клуб поетів, навіть Едуард Кноблох, що тоді раптом стає моїм приятелем.

Служба починається о дев'ятій. Я сідаю до органа й дивлюсь, як заходять останні пацієнти. Тихо ступаючи, вони розташовуються на лавках. По боках і поміж ними сідають кілька наглядачів і сестер. Усе відбувається дуже тихо, багато тихіше, ніж у сільських церквах, де я грав, коли був учителем. Чути лише човгання черевиків по кам'яній долівці — божевільні човгають, не тупотять. Так ходять тільки люди, думки яких витають десь далеко.

Перед вівтарем засвічують свічки. Знадвору крізь різнобарвні шибки просочується блякле сонячне проміння і, змішуючись із світлом свічок, лягає на все ніжним золотом із домішкою червоного та синього кольорів. У тому золоті стоїть у парчевій ризі священик, а на приступцях уклякли служки в червоних стихарях із білими накидками.

Я витягаю регістри флейти та vox humana [25] й починаю грати. Голови божевільних із передніх рядів миттю обертаються, всі як одна, ніби хтось смикнув їх за мотузку. їхні бліді обличчя з темними западинами очей обернені вгору, до органа, і позбавлені будь-якого виразу. Ці обличчя, схожі на пласкі світлі диски, ніби плавають у тьмяному золотому сяйві, а взимку, в темряві, вони часом скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: в них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі всі ці флейти, скрипки та гамби здаються їхньому відчуженому мозкові чимось несподіваним і новим. Потім священик починає молитись біля вівтаря, і божевільні обертаються до нього.

Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі,— а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп’ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються тій музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають — байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми оживляємо природу. А яка вона сама по собі, можливо, знають лише оті голови внизу, — але вони не здатні зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Інколи здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської вежі, мови їхні помішані, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси.

Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, у мерехтінні рожевого й блакитного світла, я бачу темну голову Ізабелли. Вона стоїть навколішки, дуже рівна й струнка. Її вузька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я засовую регістри гамби й vox humana і витягаю vox celesta [26]. Цей регістр органа дає найніжніші звуки, вони долинають наче хтозна-звідки. Ми наближаємося до хвилини святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло і кров Христову. Це диво — таке саме, як і створення людини, що виникла з пороху й глини. Різенфельд запевняє, що є ще й третє диво: воно полягає в тому, що людина не знайшла іншого, кращого застосування другому диву, як дедалі досконаліше визискувати і вбивати подібних до себе, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком зрозуміле одне — що він має померти. Так каже Різенфельд з оденвальдських гранітних заводів, один із найрішучіших калькуляторів і відчайдухів у справах смерті. Agnus Dei qui tollis peccata mundi[27].

Після службу я одержую від сестер божевільні сніданок — яєшню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтися без обіду бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують на абонементи. Крім того, я одержую тисячу марок — цих грошей мені якраз вистачило б на квитки, коли б я захотів їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: за уроки в шевця Карла Бріля і в книгаря Бауера я вперто домагаюся надбавок.

Поснідавши, я виходжу в парк. Це велика гарна територія з деревами, квітками й лавками, обгороджена високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.

Я люблю цей парк тому, що тут тихо й мені не треба ні з ким розмовляти про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти й віддаватися старосвітським звичкам — дослухатись до шелесту вітру й щебету пташок, дивитися на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.

У парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість мовчить, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало є й таких, що сидять, скоцюрбившись і похиливши голову, на осонні, мовчазні, самітні, немов закам’янілі; вони не рушають з місця, аж поки їх не відводять назад до палати.

Я не відразу звик до цього видовища, та й тепер ще часом дивлюся на божевільних так, як спочатку: зі змішаним почуттям цікавості, жаху й чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я вперше побачив мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман. Ще тиждень тому я грався з ним, а тепер він лежав серед квітів і вінків, щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас, а проте перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе не набагато гірше, як почував би, попавши до різниці, але того першого я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. То була смерть. І та смерть часом дивиться на мене зі згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, ніж та — тиха.