Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Різенфельд хитає головою.

— Просто дружні відвідини. В мене вільний день між Дене й Ганновером. Щойно приїхав. Навіщо так рано йти до готелю? Кава й у вас є. А що поробляє та чарівна дама, яка живе напроти? Вона рано встає?

— Он воно що! — кажу я. — Виходить, вас пригнала сюди жага! Ви ще такі молоді! Вітаю вас! Але вам не пощастило. В неділю її чоловік завжди дома. Він атлет і жонглює ножами.

— Чемпіон світу з жонглювання ножами — я, — незворушно відповідає Різенфельд. — Особливо як до кави мені Дадуть ще шматочок селянського сала й чарку горілки.

— Ходімо нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, пограєте на піаніно.

Різенфельд відмахується.

— Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода й надмогильні пам’ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж тут є й горілка.

— Нагорі в мене є багато краща.

— Мені досить і такої.

— Гаразд, як хочете, пане Різенфельде!

— Чого ви так кричите? — питає Різенфельд. — Я ж за цей час не оглух.

— Бо дуже радий, що бачу вас, пане Різенфельде, — відповідаю я ще голосніше й розкотисто сміюся.

Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюся збудити Георга й дати йому зрозуміти, що сталося. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Різенфельд, не знаючи того, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратися тільки крізь вікно.

— Гаразд, то я принесу вам каву сюди, — кажу я і біжу сходами нагору.

Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Георговим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Різенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її мотузкою на том Канта. Кант кілька разів стукає у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Георгова голова. Він дає мені рукою знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я показую йому на мигах, що ніяк не спекаюся Різенфельда. Просто ж викинути його з контори я не можу: надто залежить від нього наш хліб насущний.

Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Георга — вона ловить пляшку й затягує всередину. Хтозна, коли Різенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю тим самим способом ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Георга ніби хтось зітхає — то з пляшки вибивають корок. Ромео і Джульетта на якийсь час урятовані.

Пригощаючи Різенфельда кавою, я поглядаю у вікно й бачу Генріха Кроля, що йде подвір’ям. Крім інших своїх вад, цей комерсант-патріот має ще й погану звичку рано вставати. Він називає це: «Підставляти груди вільній природі божій». Звичайно, бога він уявляє собі не якоюсь там лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.

Він жваво трясе Різенфельдові руку. Різенфельда зустріч не дуже тішить.

— Не затримуйтесь через мене, — каже він. — Я тільки вип'ю кави й подрімаю, поки треба буде йти.

— Ну, що ви! Такий дорогий гість! І так рідко буваєте в нас! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок, щоб пригостити пана Різенфельда?