Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Про мене, то й залишайтесь, — кажу я йому. — А я тим часом піду славити господа.

Різенфельд позіхає.

— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Бог та й бог, ви кидаєтесь ним, як камінцями.

— В тім-то й лихо! Ми всі стали з ним запанібрата. Бог завжди був найближчим приятелем кайзерів, генералів і політиків. А нам забороняли навіть вимовити його ім’я. Але я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!

Різенфельд відмахується від мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Хай Георг сам дає собі раду. Єдине, що я здатен зробити, це піти з дому — може, тоді й ці двоє підуть. Про Генріха я не турбуюся: Різенфельд якось уже спекається його.

Місто вмите росою. До початку відправи ще більше як дві години. Я повільно чвалаю вулицями. Так рано гуляти я не звик. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п’ятдесят тисяч марок. Хвилину я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бок і сини», що випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в малесеньких барильцях.

Хтось плескає мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позад мене стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Глум, на прізвисько Чума.

Я сердито дивлюся на нього й питаю:

— Доброго ранку чи доброго вечора? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

Герберт відригує таким сопухом, що в мене мало не виступають на очах сльози.

— Отже, ще не лягали, — роблю висновок я. — І не соромно вам? Яка ж причина була отак упиватися? Жарт? Чи щось поважне? Іронія? Чи звичайний розпач?

— Відзначали вступ до спілки, — каже Герберт.

Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертові це подобається, тому я кажу:

— Це глум, а не причина!

— Вступ, — самовдоволено править своєї Герберт. — Мій вступ у члени спілки. Довелося пригощати керівників. — Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім переможно виголошує: — Спільки стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?

Я розумію. Герберт Глум — колекціонер спілок. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт — спілки. Він уже член більше ніж десяти спілок — не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов’язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: мріє, щоб після смерті йому влаштували найпишніший у місті похорон. Та оскільки він не може залишити на це доволі грошей і не має нікого, хто б оплатив такий похорон, то й вирішив стати членом усіх спілок, які лише можна знайти. Він знає, що кожна спілка, коли помирає її член, приносить вінок із написом — така його перша мета. Крім того, за домовиною завжди йде делегація від спілки зі своїм прапором — на це Герберт теж має надію. Він вирахував, що вже тепер може сподіватися на дві машини вінків, а це ж іще не кінець. Гербертові лише недавно минуло шістдесят, і він має досить часу, щоб вступити ще в якісь спілки. Він, звичайно, член спілки співаків Бодо Ледергозе, хоч не проспівав жодної ноти. Він не активний її член, а член-уболівальник, так само як і спілки шахістів «Слава коневі», спілки гравців у кеглі «Всі дев’ятки» і спілки аматорів тераріумів та акваріумів «Pterophyllum scalare», куди я його привів, сподіваючись, що за це він замовить собі в нас надмогильний пам’ятник. Та Герберт нічого не замовив. Тепер, видно, йому пощастило вступити і в спілку стрільців.

— Хіба ви були коли-небудь солдатом? — питаю я.

— Навіщо? Я член спілки, й цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться з люті, коли дізнається про це.

Шварцкопф — Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Глум щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька спілок, щоб подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом він попав у власні тенета: гонитва за спілками припала йому до вподоби, і тепер він сам збирає їх — не так відверто, як Глум, а потаємно, так би мовити, з чорного ходу; така нечесна конкуренція завдає Глумові чималого клопоту.

— Шварцкопф не так зразу й казиться, — зауважую я, щоб подражнити Герберта.