Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Він вибирає собі пам’ятник, відколи я працюю в Кролів. За це його й прозвали Чумою. Герберт — вічна пані Нібур. Він ходить від нас до Гольмапа й Клоца, а звідти до Штайн-маєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну втіху в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі й пам’ятник, проте Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому — на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає в термос кави, бере склада-ний стільчик, пакунок тістечок і з великою приємністю просиджує там кілька годин, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням на пам’ятник він ще й досі вимахує перед носом фірм, що торгують надгробками, як погонич морквиною перед мордою осла. Хоч як ми скачемо, а спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться прогавити якусь чудову новинку — електричний дзвінок у домовині, телефон абощо.

Я неприязно дивлюся на нього. Швидко він відплатив мені за гармати!

— Ви нічого не дістали нового? — поблажливо питає він.

— Нічого, що могло б вас зацікавити… За винятком хіба… але його вже майже продано, — відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.

Герберт клює на мій гачок.

— Що саме?

— Це не для вас. Грандіозна річ, але вважайте, що продана.

— Та що ж саме?

— Склеп. Видатний твір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…

Глум сміється.

— У вас немає в запасі давніших вигадок?

— Ні. Така річ промовляє сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, щоб кожного року день його смерті відзначали у вузькому колі. Це буде ніби щороку новий похорон. Розмір склепу якраз розрахований на це: там є лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не гляне!

Глум знову сміється, але вже не так зверхньо. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає від річки до нас невагоме бліде срібло.

Глум перестає сміятися.

— То у вас є такий склеп? — питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, що боїться прогавити чудову нагоду.

— Та забудьте ви про нього! Шварцкопф його майже купив. Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!

— Я не люблю качок. Вони мають присмак болота. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

— Не поспішайте. Побачите його в природному оточенні — коли Шварцкопф поставить його на кладовищі.

Глум знову сміється, але цього разу вже трохи силувано. Я теж сміюся. Ми не віримо один одному, але кожен із нас ковтнув принаду: він — Шварцкопфа, а я — надію на те, що цього разу він, може, не вислизне вже з наших рук’ "

Я йду далі. Зі «Староміського двору» тхне тютюном і вивітреним пивом. Я заходжу на заднє подвір’я. Переді мною — мирна картина. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара сопуху з вишнівки, ялівцевої та хлібної горілки, наче віє запашний пасат з острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки й гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, утрачений рай, думаю я, бодай хоч уві сні, ось воно, велике братерство!