Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ти наче таки образився. Яка ти ще дитина!

— Саме в таких справах я й хотів би лишитися дитиною, — кажу я. — А то…

— Що — а то?

— А то… — Я замислююсь. Я й сам не зовсім розумію свою думку, але все-таки пробую висловити її.— А то я сам собі здавався б мало не сутенером.

Тепер Герда вже регоче.

— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.

— Сподіваюся, що бракуватиме й надалі.

Герда повертається до мене обличчям. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.

— Бідний мій хлопчику, — каже вона, й далі сміючись, з неприємним, майже материнським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!

От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острова? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?

— Це ми ще побачимо, — кажу я.

— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?

— Не знаю. Але безумовно не дуже почесно.

Герда глузливо пирхає.

— Почесно? Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.

Вона знов ковтає пива. Я дивлюся на її шию. Якщо вона ще раз назве мене своїм бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, доведу, що теж можу поводитись, як сутенер чи принаймні так, як вони, на мою думку, мають поводитись.

— Гарна розмова, — кажу я, — особливо тепер.

Здається, я маю хист, про який і сам не здогадувався,— смішити інших. Герда знов регоче.

— Розмова як розмова, — каже вока. — Коли люди лежать поряд, то однаково про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут також є якісь правила, мій…

Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», проте в Герди є якесь шосте чуття — вона знов ковтає пива й замовкає.