Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Цього разу сказиться! Адже тут «ідеться не тільки про вінок і прапор — за труною крокуватимуть члени спілки в мундирах…

— Мундири заборонено, — лагідно пояснюю я. — Ми програли війну, пане Глуме, ви хіба забули? Вам треба було вступити в спілку поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.

Я бачу, що Глум намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, як він через кілька місяців стане членом-уболі-вальником спілки поліцаїв «За міцні кайдани». Але поки що він заперечує мені:

— До того часу, як я помру, мундири давно вже буде дозволено носити. А то як же боронити інтереси вітчизни? Не будемо ж ми бічно поневолені!

Я дивлюся на його брезкле обличчя з полопаними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово «поневолені». Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

— Крім того, — кажу я, — за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Так проводжають на кладовище лише кадрових військових.

— За моєю труною теж ітимуть! Сьогодні вночі мені дано тверду обіцянку. Сам президент пообіцяв.

— Аякже! Чого п’яний не наобіцяє!

Герберт ніби не чує моїх слів.

— І не тільки це, — шепоче він. — Головне, що буде салют над могилою.

На його невиспаному обличчі — зловтішний тріумф.

Я сміюся йому у вічі.

— Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні носити зброю також заборонено! За Версальською угодою, пане Глуме. Тож поставте хрест на свої мрії про салют.

Та Герберта ніщо не бере. Він хитро усміхається й хитає головою:

— Що ви там знаєте! В нас давно вже є таємна армія. Чорний рейхсвер! — Він хихотить. — Я матиму салют! Через кілька років однаково все буде, як і було. Загальна військова повинність і армія. А то як же нам жити?

Вітер приносить із-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби плескає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Глум чхає.

— Шварцкопфа остаточно переможено, — самовдоволено каже він. — Президент спілки пообіцяв мені, що його ніколи не пустять до них.

— Він може вступити в спілку колишніх артилеристів, — кажу я. — Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.

Праве око в Глума нервово сіпається, але він махає рукою.

— Це все жарти. В місті є тільки спілка стрільців. Ні, Шварцкопфові каюк. Завтра я зайду до вас, погляну на пам’ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.