Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Може, не варто саме тепер розмовляти про хутра, сутенерів і рогоносців, — кажу я. — Для таких хвилин є й інші теми.

— Звичайно, — погоджується Герда. — Але ж ми й не розмовляємо про це.

— Про що?

— Про хутра, сутенерів і рогоносців.

— Ні? А про що ж?

Герда знов починає сміятися.

— Про кохання, солодкий мій. Але так, як про нього розмовляють розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?

Тяжко ображений, я знов хапаюся за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я миттю знов опиняюся на тропічному острові. Адже тубілки теж п’ють пиво.

— А знаєш, що мені в тобі подобається? — каже Герда. — Те, що ти таке старосвітське ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, мов студент-корпорант, який озброївся шпагою і уявляє собі, що йдеться до дуелі, а не до танцю. — Герда тіпається зі сміху. — Ох ти ж, мій надутий німцю, — ніжно додає вона.

— Це знов образа? — питаю я.

— Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.

— А ти не надута німкеня?

— В мене мати чешка. Це трохи полегшує мою долю.

Я дивлюся на голе безтурботне створіння, що лежить

поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або принаймні одну бабусю чешку.

— Золотко, — каже Герда. — Кохання не має почуття гідності. Але я боюся, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.

Я беру сигарету й думаю: як жінка може таке казати?

Герда стежить за мною.

— Як жінка може таке казати, правда ж? — усміхається вона.

Я знизую плечима. Вона потягається й підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюся собі якимось провінційним учителем. Герда каже правду — навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, як воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слова? І що таке норкове хутро? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми — хвальки й базіки, що виголошують заяложені фрази.