Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А пізніше вже ні?

— Пізніше ні.

Я лежу біля неї, тихий і відпружений. У вікно між вигинами даху заглядає синій вечір. Я ні про що не думаю, нічого не хочу й намагаюся ні про що не питати. Мовчить заспокоєне тіло, життя просте, плин часу зупинився. Ми ніби опинилися поблизу якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.

Герда віддає мені кухоль.

— Як ти гадаєш, Рене справді отримає хутро? — ліниво питає вона.

— А чому ж ні? Віллі тепер більйонер.

— Треба було мені спитати її, яке саме вона хоче. Мабуть, ондатрове чи боброве.

— Лисяче, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардове.

— Леопардове надто тонке на зиму. Котикове робить жінку старою. Хутро з чорно-бурої лисиці — дуже огрядною. Найкраще, звичайно, норкове.

— Справді?

— Еге ж. Хутро на ціле життя. Але страшенно дороге. Безбожно дороге.

Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.

— Все це мені не до снаги. Я не можу купити навіть кролячого коміра.

— Ти? — вражено йитає Герда. — Хто ж про тебе каже?

— Я кажу. Кожен більш-менш вразливий чоловік за таких обставин прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж надто вразливий.

Герда сміється.

— Ти вразливий, мій хлопчику. Але я справді маю на думці не тебе.

— А кого ж?

— Едуарда. Кого ж іще?

Я підводжуся.