Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Едуард усміхається.

— А я ні. Те мурмило з бамбуковим ціпком ще ніколи нічого не замовляло тут на порядну суму. Завжди чекае, щоб його хтось пригостив.

— Ходімо, — шепоче мені Герда.

Сукню тютюнового кольору кудись кинуто. Черевички з темно-рудої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Староміського двору», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу проривається глухе гупання — то тренуються жінки-борці.

Коло ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкорковую їх і даю одну Герді.

— Де ти так засмагла? — питаю я.

— На сонці. Воно вже пече кілька місяців. Ти не помічав?

— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

Герда сміється.

— Коли працюєш у нічному клубі, засмагнути легше. Цілий день вільний. Де ти був увесь цей час?

— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабелла теж завжди зустрічає мене таким самим запитанням. — Я думав, що ти зійшлася з Едуардом.

— Хіба це причина, щоб не приходити?

— А хіба ні?

— Звичайно ні, дурненький. Це зовсім різні речі.

— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.

Герда не відповідає. Вона потягається й ковтає пива.

Я оглядаю кімнатку.

— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі якоїсь пивниці на березі Тихого океану. І ти смаглява, як тубілка.

— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, Бібліями й горілкою?

— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.