Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ваше сумління, Шімелю, — кажу я.

— Це ж просто…

Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Радісно бачити, як цей вічний наш звинувач у всіх смертних гріхах раптом німіє.

Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:

— За ваше здоров’я, хоробра шкільна гієно! І не пхайте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.

Шімель зникає з якимось дивним звуком — ніби в ньому хтось відкоркував пляшку, тільки не з шампанським, а з зельтерською водою.

— Я знав, що він причепиться до нас, — мовить Віллі, страшенно задоволений.

— Ти був неперевершений! — кажу я. — Де в тебе раптом узялось таке натхнення?

Віллі усміхається.

— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю З напам’ять. За ваше здоров’я, діточки!

Едуард трясеться зі сміху.

— Ох, я не можу! «Помийниця життя!» Надто вже страшний образ! Навіть шампанське стало раптом на смак як помиї!

— Воно й раніше було таке, — не пасу задніх я.

— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.

— Ми б хотіли ними й залишитись. Постарітися дуже просто, — сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!

Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.

Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом дістаємо свої талони й кладемо на столик. Проте Едуард не вибухає — він усміхається.

— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг від вина, можна втратити на обіді.

Ми сидимо дуже розчаровані. Дами підводяться і обтрушуються, мов курки, що встали з піску. Віллі плескає Еду-арда по плечі.

— Ви справжній кавалер! Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.