Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Навіщо відразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.

— Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай пляшку шампанського!

Едуард мчить, ніби підошви йому намащено салом.

— Що сталося, Віллі? — питає Рене. — Ти думаєш, що не доведеться купувати мені хутро, коли ти мене впоїш?

— Ти дістанеш своє хутро! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?

— Ні. Я більше люблю вино, ніж шампанське.

— Ти справді нічого не бачиш? Он там, третій столик за колоною! Щетинясте свиняче рило, підступні очі гієни й гострі курячі груди! Вбивця нашої юності!

Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру й відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії — постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас — він мружить у наш бік почервонілі очі. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.

— Вистріли корком, Едуарде, і якнайгучніше! — наказує Віллі.

— Правила доброго тону цього не дозволяють.

— Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись правил доброго тону, а щоб надати собі ваги.

Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Корок вилітає з таким луском, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі западає тиша. Щетинясте свиняче рило витягається. Віллі стоїть біля столика на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає келих за келихом. Шампанське піниться, чуб у Віллі полум’яніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплює очі у Віллі.

— Подіяло, — шепоче Віллі,— а я вже думав, що він зігнорує нас.

— Він же ревний апостол нотацій і не може зігнорувати нас, — відповідаю я. — Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам буде по шістдесят. Глянь, як він роздимає ніздрі.

— Не поводьтесь, як дванадцятирічні,— каже Рене.

— Чому? — питає Віллі.— Постарітися ми завжди встигнемо.

Рене підіймає руки. На правій поблискує аметистовий перстень.

— Здаюся! І отакі захищали вітчизну!

— Думали, що захищають вітчизну, — кажу я. — Поки не побачили, що захищають тільки частину її — ту, яку годилося б послати під три чорти, а разом із нею й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.

Рене сміється.