Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Потім, — кажу я. — Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо за кожним шматком дивишся в рот, як пес.

— Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите зі своїми талонами.

Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.

Герда насилу стримується, щоб не засміятись. Я штовхаю її під столом ногою, і вона відразу розуміє, що ми готуємо для Едуарда.

— Кноблоху! — гримить раптом могутній командирський голос.

Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад. За спиною в нього, невинно усміхаючись, стоїть Рене де ла Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.

— Завжди я попадаюся на це! — бурчить він.

— Не сердься, — кажу я. — Це в тобі промовляє справжня німецька кров. Найшляхетніша спадщина твоїх слухняних предків.

Дами вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.

— Яка гарна сукня, Гердо, — воркує Рене. — Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.

— Нічого, — відповідає Герда. — Мені теж торішня мода здається елегантнішою. А надто ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, що ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.

Я заглядаю під стіл. Рене справді взута в черевики з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній хист не використовують для якоїсь практичнішої мети — скажімо, в артилерії, щоб стежити за ворогом з прив’язаних аеростатів, чи для інших, таких самих культурних потреб.

Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений — весь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувію, — рудий чуб.

— Вино! — вигукує він. — Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь родини! Мене теж запрошуєте?

— Ми своє вино заробили не на біржі, як ти, паразите на тілі народу, — відповідаю я. — Проте з мадемуазель де ла Тур ми залюбки поділимося ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.

Мої слова викликають у Герди напад веселості. Тепер вона мене штовхає під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби двоє змовників.

— Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, — каже Герда. — Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.

Усе, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти відбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом — він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Герди-ного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Проте камінь і бетон довговічніші за людські діла й за самих людей.

— Чудове вино, — кажу я. — А яке воно стане через п’ять років!

— Старіше, — каже Віллі, що зовсім не розуміється на винах. — Принеси ще дві пляшки, Едуарде.