Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ти хіба не знаєш? Ганьба! Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.

— Коли так, то ми прийдемо, — каже Георг. — Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!

— Твоя приятелька вчора ввечері теж була там, — каже мені Герда.

— Ерна? Вона не моя приятелька. А з ким вона була?

Герда сміється.

— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя приятелька?

— Дуже велике, — відповідаю я. — Минає багато часу, поки людина перестане реагувати, навіть якщо вона реагує вже тільки механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І аж як ти вже остаточно розлучишся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.

— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.

— Він думає не так, як треба, — каже Георг. — У нього розум гальмує почуття, замість допомагати їм.

— Які ж ви, хлопці, страшенно розумні! — каже Герда. — А радості у вас хоч трохи є в житті?

Ми з Георгом перезираємося. Георг сміється. Я спантеличений.

— Думати — це й є для нас радість, — відповідаю я, хоч знаю, що кажу неправду.

— Ох, бідолахи ви! То принаймні хоч їжте як слід.

«Рейнгартсгаузенер» знов рятує нас. Едуард сам відкорковує пляшку і куштує вино. Він удає з себе знавця, що перевіряє, чи вино не тхне корком. Для цього він наливає собі повну чарку.

— Excellent![33]—вигукує він по-французькому і смакує вино, кліпаючи очима.

— Справжньому знавцеві, щоб покуштувати вино, досить кількох крапель, — зауважую я.

— А мені не досить. Та ще й такого вина. Я ж хочу вибрати вам найкраще!

Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин і за наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.

Едуард наливає вино.

— Ви не почастуєте й мене чаркою? — нахабно питає він.